ТАНОК ЛАСТІВОК

До готелю, який, до речі, теж зарився під землю, вони заселилися під ранок. Уже не існувало п'ятизіркових готелів, президентських люксів, розкішних апартаментів із дорогими меблями та найсучаснішою технікою. Не було плазмових панелей на всю стіну, безлічі кімнат, барів, джакузі — усього цього більше не існувало.

Світ змінився.

Як казав один Стрілець: «Світ зрушив з місця».

Сім'я Андрія оселилася в невеличкій кімнаті-норі. Чотири ліжка тісно притискалися одне до одного. Посеред кімнати стояв маленький стіл, а під ним були акуратно засунуті чотири стільці, щоб залишити бодай трохи вільного місця. Біля стіни тулився крихітний санвузол із мініатюрною душовою кабіною та лімітованою подачею води. До цього додавалися суворі обмеження на використання електроенергії й монотонне гудіння кондиціонера.

В інтерактивному вікні поволі відступала ніч. На безхмарному небі одна за одною гасли останні зорі. Із морських глибин повільно випливало величезне, гігантське сонце, впинаючись розпеченими до білого променями в землю, змучену нескінченною спекою.

Назарчик і Марійка стояли посеред кімнати й не могли відірвати поглядів від інтерактивного вікна.

— Я пропоную, — порушив тишу Андрій, звертаючись насамперед до дітей. — Зробити вилазку на море вночі. Коли пірати ще сплять, а їхні скарби залишаються без охорони.

Йому не хотілося розчаровувати дітей і говорити, що зараз виходити на поверхню небезпечно. На сьогодні синоптики обіцяли шістдесят п'ять градусів спеки — абсолютний рекорд за всю історію спостережень. Андрій побоювався, що навіть захисні костюми можуть не витримати такого пекла.

— Ні! Ні! — дружно запротестували Назар і Марійка. — Хочемо зараз! Не хочемо чекати до ночі! Уночі буде темно, і ми не побачимо моря!

Оксана безпорадно подивилася на чоловіка. Вона чудово розуміла, яка небезпека чекатиме їх на розпеченому пляжі.

Андрій лише заспокійливо усміхнувся.

— Гаразд. Тоді швидко розпаковуємо речі, збираємося — і вперед! На абордаж!

— Ура! На абордаж! — радісно закричали діти, підстрибуючи від щастя.

Оксана притулилася до чоловіка, і вони мовчки дивилися на дітей. Намагалися не думати про те, що чекатиме їх за кілька годин. Що буде завтра. Післязавтра. Через тиждень. Через рік.

Усі ці думки відступили кудись далеко, зачинилися десь у глибині серця за сімома замками.

Зараз існувало тільки одне.

Щоб діти були щасливі.

А діти й справді були на сьомому небі від щастя.
Андрій глянув на показник температури в правому нижньому куті інтерактивного вікна. На його обличчі промайнула тривога.

Шістдесят чотири градуси.

І це лише шоста ранку.

Ситуація стрімко погіршувалася. Здавалося, у Всесвіті щось зламалося, вийшло з ладу. А полагодити вже нікому. А може, й неможливо. Можливо, зворотний відлік уже почався. І коли він дійде до кінця — пролунає велике БАБАХ!

Діти бігли попереду. Їхні ніжки провалювалися в сухий гарячий пісок. Пісок щільно облягав чобітки, ніби намагався знайти бодай найменшу шпаринку в захисному костюмі, щоб дістатися до дитячої шкіри, обпекти її, підсмажити, спалити.

Та костюми добре виконували свою роботу. Вони захищали від сонячних опіків, охолоджували тіло й допомагали дихати.

Андрій з Оксаною, тримаючись за руки, повільно йшли позаду дітей. І раділи лише одному — що ті щасливі.

— Пам'ятаєш, — Андрій ніжно подивився крізь прозорий щиток дружині в очі, — нашу першу поїздку на море?

— До Криму, — усміхнулася Оксана. — Людей на пляжі було стільки, що й ступити ніде. Лагідне сонце, музика, солодке вино, фрукти...

Вона сумно обвела поглядом пляж.

Хоча ні.

Не зовсім порожній.

Ще кілька людей у білих захисних комбінезонах, немов привиди, повільно йшли до моря.

— А он і наш астронавт, — усміхнулася Оксана.

— Також діти не витерпіли, — відповів Андрій. — Витягли батьків на спеку.

Маленький Максимко весь час намагався забігти у воду, але тато постійно його відтягував. Малий сердився, крутив головою у своїй прозорій сфері, щось голосно вигукував, виривався й знову біг до моря.

Неподалік худенький хлопчик поставив біля самої води прозору клітку з папугою. Сам сів поруч зі своїм пернатим другом і щось захоплено йому розповідав, жваво жестикулюючи й раз у раз показуючи рукою на море.

— Тату! Скарб! — раптом заверещав Назарчик. — Я знайшов піратський скарб!

Назар стояв навколішки й завзято щось виколупував із піску.

Хлопчик із папугою одразу подивився в його бік.

Кеша затріпотів крилами, ніби збирався злетіти. Але клітка не дозволяла. Він лише підсунувся ближче до прозорої стінки й захрипів:

— Піастри! Піастри!

Хлопчик здивовано подивився на свого папугу.

Андрій з Оксаною підійшли до дітей.

— Це ракушка! — вигукнула здивована Оксана. — Я думала, їх уже не залишилося. Тобі, Назарчику, дуже пощастило. Це справжня рідкість. Колись їх було безліч. Відпочивальники знаходили їх на березі й везли додому як сувеніри.

Вона загадково усміхнулася.

— А знаєш... якщо прикласти таку ракушку до вуха, можна почути, як шумить море.

Оксана з сумом подивилася на море.

Повний штиль.

Жодної хвилі.

Вода була гладенькою, мов дзеркало. Здавалося, море не просто завмерло — воно померло.

Сонце підіймалося дедалі вище. Сліпучі промені відбивалися від води, мов від полірованого металу, різали очі.

Жінка відвернулася й стала до моря спиною.

Назарчик приклав ракушку до вуха й завмер.

Прислухався.

Він ніколи не чув, як шумить живе море.

А почути дуже хотілося.

— Я теж хочу таку мушлю, — ображено промовила Марійка й побігла ритися в піску.

Андрій з Оксаною одразу пішли допомагати донечці.

А Назар стояв нерухомо, притиснувши мушлю до вуха.

Слухав.

Коли Марійці вже почало набридати копирсатися в піску, а на очі ледь не навернулися сльози від розчарування, що вона так нічого й не знайшла, раптом пролунав радісний крик Назара.