КОЛИ МИНУЛЕ, КРАЩЕ ЗА МАЙБУТНЄ

Назар і Марійка прокинулися від дзеленчання дверного дзвоника. Бідолаха аж розривався, ніби хотів вискочити з пластикової коробочки, у яку люди колись силоміць його запроторили, ще й змушували дзенькати. Та ще й так рано. Усі сплять. Здавалося, навіть сам дзвінок ще дрімав, тому й сердився: мовляв, розбудили мене — тепер прокидайтеся й ви.

— Тато приїхав! Тато приїхав! — Назар і Марійка в нічних піжамках наввипередки помчали до дверей.

Назар схопився за ручку, провернув ключ і навстіж відчинив двері.

На порозі стояв чоловік у білому захисному комбінезоні. Стояти йому було важко, тому він спирався на палицю.

Це був не тато.

— Ну що, впустите? — запитав чоловік, усміхаючись. — Чи так і будете тримати діда на порозі?

— Дідусю?! — здивовано видихнули діти. — А тато де?

І тут за їхніми спинами пролунав не менш здивований, але такий знайомий і рідний голос:

— Тату?!

Діти миттю розвернулися й кинулися до батька, який стояв на порозі спальні в одних трусах.

— Тату! Тату! — радісно верещали вони, обіймаючи його за шию.

Щасливий Андрій підхопив обох дітей на руки й міцно притиснув до себе.

Оксана протиснулася повз чоловіка, який саме розціловував дітей, і підійшла до вхідних дверей.

— Заходьте, тату, — запросила вона свекра, лагідно усміхаючись. — Чого ж ви стоїте на порозі? Проходьте.

Старий, шкутильгаючи й спираючись на палицю, поволі зайшов до квартири.

Дідові Сашкові вже багато років дошкуляв артроз. Робити операцію він не хотів. Усе відкладав, повторюючи:

— Свій суглоб — краще. Хто його знає, що вони мені туди всунуть. А як не приживеться? Що тоді?

Добре, що дружина таки настояла й звозила його до Києва. Там лікарі почистили, підлатали суглоб. Ось так він тепер і ходив: шкутильгав, спирався на палицю та весь час бурчав:

— І навіщо він мені тепер? Ви ж бачите, що у світі робиться. На сонці згоріти можна. Ще та бісова пластмаса, яку мені замість коліна запхають, від спеки розтопиться. І що тоді? Га? Що тоді робити?

— Давайте я допоможу вам зняти комбінезон, — заметушилася біля свекра Оксана.

— Та допоможи вже, доню, допоможи, Бога ради, — кректав старий. — Ніяк не можу звикнути до цієї збруї. Не дає дихати, проклята... — Він важко зітхнув. — Хоча без неї взагалі не дихатимеш. Прокляте сонце весь кисень ніби на окріп перетворює. Здається, навіть повітря кипить.

Назарчик і Марійка вже крутилися біля дідуся, допомагаючи мамі стягувати з нього комбінезон.

— А де бабуся? — допитувалася Марійка. — Ти що, сам приїхав? Без неї?

— Та без неї батюшка й службу в церкві не почне, — усміхнувся дід. — Куди ж без неї? Дякувати Богу, покинула нарешті свою школу. А то...
І тут дідусеві не дав договорити дверний дзвінок.

— Явилася, — пробурчав дід. Потім хитро примружився й озирнувся на онуків. — А може, не відчинятимемо? Зробимо вигляд, ніби нікого немає вдома. Га?

— Дідусю! — засміялися Назарчик і Марійка. — Так не можна!

Марійка підбігла до дверей і відчинила їх.

На порозі стояла бабуся Рая. Незважаючи на поважний вік, висока, струнка, підтягнута. Білосніжний захисний комбінезон щільно облягав її сухорляву постать, і вона більше скидалася на модель, що демонструє нову колекцію одягу, ніж на бабусю.

— Напевно, дід пропонував вам мене не впускати? — запитала вона, вправно скидаючи комбінезон.

Онуки перезирнулися й одночасно подивилися на дідуся.

— Ні! Та ви що! — дружно закрутили вони головами. — Дідусь нічого такого не казав.

— Так я вам і повірила, — усміхнулася бабуся.

Оксана з Андрієм розсміялися так, що аж за животи взялися.

А дід Сашко, спираючись на палицю, поволі пошкутильгав до зали й важко опустився у своє улюблене м'яке крісло.

— Мамо, — звернувся Андрій. — А що це ви надумали в гості? Хоч би попередили. Ми б підготувалися.

— З чого зараз готувати? — фиркнула Рая. — От раніше... Коли в нас із батьком ще були сили тримати господарство. Коли сонце було сонцем, а не розпеченою сковорідкою. Пам'ятаєш, Андрійку? Качки, бройлери, кролі, виноград, полуниця, персики...

— Годі, мамо, — засміявся Андрій. — Не перераховуйте все, що ви вирощували. Пам'ятаю. Звісно, пам'ятаю. Чудові були часи.

— Так... чудові... — важко зітхнула мати. — А зараз із чого готувати? Сама хімія. У батька вже щодня живіт болить. Ні нормальної води, ні їжі. А ще ця спека... Вона нас таки доб'є. Ми ж, Андрійку, тільки на хвильку заскочили. Завтра рушаємо далі.

— Куди ж ви, мамо? — стривожився Андрій. — Щось сталося?

— Переїжджаємо до Карпат, — сумно всміхнулася Рая. — Пожили в «норах», тепер спробуємо пожити в «печерах». Люди кажуть, там прохолодніше. І вода є. І повітря зовсім інше, не таке, як у нас, на Донеччині. Та ще й ті орки під час Великої війни так загадили Донбас... Жах. Добре хоч прогнали їх, — вона зітхнула. — Може, батькові там легше стане. Дуже на це сподіваюся. Бо він зовсім заслаб.

У Карпатах люди почали видовбувати житло просто в гірській породі. Так і з'явилися квартири, які всі називали «печерами».

— Що сталося на Донеччині, мамо? — тривожно запитала Оксана. На її лагідному обличчі промайнула тінь неспокою.

— Теплиці одна за одною виходять із ладу. «Ковчег» із тваринами згорів. Вода закінчується. Почалася евакуація, — Рая сумно похитала головою. — Та куди всіх подінеш? Карпати не гумові. У гори поки що вивозять лише пенсіонерів. Бідні люди... Нещасні діти... Страшні часи настали.

Бабуся перевела погляд на онуків, які вже вмостилися біля дідусевих ніг і, затамувавши подих, слухали його.

— Він завжди вмів вигадувати казки, — лагідно посміхнулася Рая.

Лише тепер Андрій уважно придивився до батьків. Він раптом помітив, як постаріла мама. Як зовсім посивів батько. Як важко він сидів у глибокому кріслі, згорблений, але все одно усміхнений, щось захоплено розповідаючи онукам.