ТЕРПКУВАТИЙ СМАК КАВИ

Андрій подзвонив рівно опівночі. Під землею, у «норі», неможливо було визначити, коли день, а коли ніч. Орієнтувалися лише за годинником або за камерами, встановленими на поверхні. Вийти назовні без захисного спорядження можна було тільки вночі, але навіть тоді повітря залишалося важким, задушливим. Розпечена за день земля не встигала охолонути до самого ранку.

Високий, кремезний, із коротко стриженим темним волоссям, вольовим підборіддям, суворим поглядом і лагідною посмішкою — Андрій мов скеля стояв на порозі «нори».

Оксана кинулася йому на шию. Обійняла руками, ногами обвила його міцний стан. Немов знову стали вісімнадцятирічними, вона знайшла губами його губи й вп'ялася в них водночас жадібно й ніжно.

Андрій обережно обхопив тонку талію дружини, лагідно притиснув її до себе і відповів на поцілунок.

Оксана цілувала чоловіка так, ніби вперше. Хоч вони були разом уже понад двадцять років, їхнє кохання не згасло, не постаріло. Воно залишалося живим, молодим, зовсім юним.

Відірвалася вона лише тоді, коли в легенях закінчилося повітря й потрібно було зробити новий вдих.

— Треба економити повітря, — засміявся Андрій, обережно ставлячи дружину на підлогу.

— Я економила його, поки чекала тебе, — усміхнулася Оксана й знову пригорнулася до чоловіка, прихиливши голову до його грудей.

Андрій ніжно провів своєю великою, шорсткою долонею по її темному волоссю, легко ковзнув рукою по спині й затримав її на тонкій осиній талії.

— Діти як? — прошепотів коханій на вухо.

— Сплять. Але чекали тебе. Уже вдруге дивляться «Мавку». Коли той мультфільм зробили? А вони й досі від нього шаленіють.

— Ходімо, — взяв дружину за руку Андрій. — Я скучив за ними.

Двері до зали були прочинені. Крізь вузеньку щілину блимало світло телевізора, долинали голоси героїв мультфільму.

Андрій тихенько відчинив двері ширше й зазирнув до кімнати.

На широкому дивані перед телевізором лежали Назар і Марійка.

Спали.

Андрій обережно переніс дітей до їхньої кімнати й поклав у ліжка. Оксана хотіла накрити їх ковдрами, але чоловік лагідно відсторонив її.

— Я сам, — майже благально прошепотів він.

Оксана тільки посміхнулася і тихенько вийшла з кімнати.

Хвилин за десять Андрій зайшов до кухні. Важко опустився на стілець і лагідно подивився на дружину.

— Заморився, Андрійку? Може, чаю?

— Я б не відмовився від кави.

— Кави? — пирхнула Оксана. — Ти хоч пам'ятаєш, яка вона на смак?

— Часто сниться мені, — закохано подивився він їй у вічі. — Наче я у Львові. Сиджу в маленькій кав'ярні й повільно п'ю запашну каву. Терпку, із легкою гірчинкою...

— Та ти що? — засміялася Оксана. — Які чудові в тебе сни! Смак кави... Це справді розкіш.

— Та це ще не все.

— То є продовження? — удавано здивувалася вона.

— Є. Сиджу я, значить, у кав'ярні. Сонечко світить, гріє...

— О ні! — Оксана театрально підняла руки. — Тільки не про сонечко. Будь ласка.

— Сонечко гріє, — не звернув уваги на її протест Андрій. — І тут до мене підходить чорноволоса студентка із Сум. Усміхається своїм янгольським усміхом...

Оксана усміхнулася.

— Юначе, біля вас місце вільне?

— Пам'ятаєш...

— Пам'ятаю, — вона підійшла до чоловіка й обійняла його. — Наче це було вчора. Сонце тоді було лагідне, тепле... І канікули видалися чудові.

— Я закохався тоді з першого погляду, — Андрій міцніше притиснув її до себе. — А ти?

— Я? — лукаво всміхнулася Оксана.

— Не зрозумів!

Він легко підхопив дружину на руки й закружляв по кухні.

Оксана сміялася й тихенько шепотіла:

— Покохала... Покохала... Покохала...

Андрій поніс кохану до спальні.

Спраглі, висушені довгою розлукою, немов пекельним сонячним промінням, вони жадали кохання, ласки й ніжності. А коли нарешті отримали одне одного, коли наситилися цією солодкою близькістю, ще довго лежали, розігріті, щасливі, міцно притиснувшись одне до одного. Здавалося, ніби вже ніщо у світі не здатне їх роз'єднати.

Потім вони мовчки лежали в темряві, обійнявшись, і дивилися на екран інтерактивного вікна.

За ним панував тихий весняний вечір.

Повний місяць освітлював розквітлі вишні в садку. Над ними гули хрущі, у шибку билися нічні метелики, а комарі дзижчали, мов маленькі бомбардувальники.
Андрій потягнувся до пульта й натиснув червону кнопку.

— Брехня... Усе брехня, — із сумом промовив він. — Ось правда. Ось вона, реальність.

Він сердито натиснув іншу кнопку.

За вікном також сяяв повний місяць. Але тепер він здавався неприродно великим, майже велетенським, схожим на розжарену кулю. Здавалося, сонце за день настільки розжарило його, що навіть після заходу не відпускало землю, а змушувало місяць продовжувати свою пекельну справу — випалювати, мучити, не давати жодної передишки.

Розквітлих вишень більше не було.

Не гули й хрущі.

Не стало вже тієї України, про яку писав Тарас Григорович:

«Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть...»

Усе зникло.

Залишилася лише спека.

Пекельна, безжальна спека.

Палало все.

Горів увесь світ.

Замість вишень росли якісь низькорослі кущі, схожі на верблюжі колючки. Не було ні хрущів, ні нічних метеликів, ні комарів.

Стояла тиша.

Гаряча.

Спекотна.

Мертва.

Андрій натиснув синю кнопку. У правому нижньому кутку інтерактивного вікна з'явився напис:

ЧАС — 2:35
ТЕМПЕРАТУРА ПОВІТРЯ +38 °C

— І це ніч... — простогнав Андрій. — Ніч... А що буде вдень?

Оксана мовчала.

— Пекло, — тихо, безнадійно продовжив він. — Буде справжнє пекло. Льодовики тануть. Крим і Одесу майже затопило. Якщо так триватиме далі, вода добереться й до нас. Ми ж зовсім поруч. Та що там наш Крим... Майже вся Англія пішла під воду. Австралія гине. Нова Зеландія — сьогодні-завтра також опиниться під водою. Китай затоплює, люди переселяються на Урал. Сполучені Штати теж топить...