ЛІТО, ЛІТО, КАНІКУЛИ

ЛІТО, ЛІТО, КАНІКУЛИ

Двері до кімнати різко відчинилися, і всередину, мов ураган, увірвалися діти. Хлопчик і дівчинка, схожі між собою, мов дві краплі води. Двійнята, років десяти, не більше. Обоє темноволосі, блідолиці, з білою, мов крейда, шкірою, яка, здавалося, ніколи не бачила сонячного проміння. На дітях була світла шкільна форма, більше схожа на легкі захисні комбінезони, з капюшонами та прозорими масками. Знявши маски, вони засяяли такими щасливими усмішками, ніби принесли додому саме літо.

— Ура! Канікули! — радісно закричав хлопчик, підкинувши свій шкільний ранець аж до стелі.

Ранець глухо вдарився об низьку стелю й упав на підлогу.

— Літо! Літо! Канікули! — кружляла в танці дівчинка, міцно притискаючи рюкзак до грудей.

Біля електричної плити стояла струнка жінка й готувала обід. Її чорне, мов воронове крило, волосся відливало темно-синім полиском. Лагідне, майже ангельське обличчя повернулося до дітей, і жінка усміхнулася.

— Назарчику, — намагалася надати голосові суворості, але це їй зовсім не вдавалося. — Дивись, ще стелю проб'єш.

Потім перевела погляд на доньку й, усміхаючись, сказала:

— Марійко! Чого-чого, а танцювати тебе в школі навчили добре. Будеш, доцю, танцівницею.

Дівчинка одразу перестала кружляти. Її дитяче личко стало напрочуд серйозним.

— Ні, мамо. Я працюватиму в теплицях. Як ти. Буду вирощувати овочі й фрукти для людей, — вона усміхнулася ще ширше. — Хочу бути такою, як ти.

— А я — в морі! — вигукнув Назарчик. — Буду вирощувати рибу й морські водорості. Як тато! Стану моряком-підводником!

Потім хлопчик ляснув себе долонею по лобі, ніби щось раптом пригадав.

— Мамо! А тато... Тато приїде? — Назарчик з надією зазирнув мамі у вічі. — Він же обіцяв, що на канікулах ми поїдемо до моря. Коли він буде у відпустці?

Оксана усміхнулася своєю теплою, ангельською усмішкою. Здавалося, вона ніколи не сходила з її обличчя. Зараз жінка була схожа на добру казкову фею. «Напевно, — думали діти, — навіть коли мама спить, вона теж усміхається».

— Тато вже їде.

— Ура! Тато їде! — заволали діти, підстрибуючи від радості. — Коли? Коли він буде вдома?

— Можливо, навіть сьогодні вночі.

— Я буду чекати! — миттєво випалив Назар.

— І я! — підтримала брата Марійка.

— Добре, добре, — сміючись, підняла руки Оксана. — Чекатимете.

Вона була майже певна, що ввечері діти не витримають і швидко поснуть, але все одно не хотіла руйнувати їхню радість.

— А тепер швидко перевдягайтеся, мийте руки — і до столу.

Діти наввипередки помчали до своєї кімнати.
Посмішка поволі зійшла з обличчя Оксани, хоча воно й далі світилося ніжністю та добротою. Жінка сумно обвела поглядом свою квартиру-нору.

Чому саме «нору»?

Коли в Україні почав стрімко змінюватися клімат, зими стали безсніжними й теплими. На Новий рік замість снігу лив дощ, мов із відра. На Різдво вже було не просто тепло — спекотно, а на деревах починали набухати бруньки. Люди перестали носити зимовий одяг узимку, зате влітку вже не виходили з дому без спеціальних захисних костюмів, які рятували від палючого сонця. Сонце більше не дарувало життя — воно безжально випалювало все живе. Захисний одяг оберігав тіло від опіків, перегріву й смертельного ультрафіолетового випромінювання.

Саме тоді люди почали рити землю й переносити свої домівки під землю.

Так і народилися квартири-нори.

Згодом під землею виросли цілі міста: школи-нори, лікарні-нори, магазини-нори, банки, театри. Усе це поєднували герметичні переходи, захищені від сонця. Під землею будували навіть невеликі заводи — промисловість теж поступово заривалася в землю.

На полях уже нічого не росло. Посіви згорали ще до того, як встигали зміцніти, а родючий чорнозем поволі перетворювався на гарячий пісок. Овочі, фрукти й зелень вирощували лише у величезних теплицях під захисними куполами.

Сама ж квартира-нору майже нічим не відрізнялася від звичайної квартири минулих часів. Та самі меблі, та сама кухня, спальня, дитяча. Лише замість поверхів багатоповерхівки — товща землі над головою.

Будувати великі палаци давно перестали. Це стало надто дорого, неекономно й навіть заборонено. Світ навчився рахувати кожен кубометр бетону, кожен кіловат електроенергії, кожен літр води.

Люди дедалі більше нагадували кротів.

Самих же кротів, як і більшості інших тварин, майже не залишилося. Якщо вони взагалі ще десь вижили.

Сонце нікого не щадило.

А колись...

Коли Оксана була маленькою, сонце любили. Його чекали після довгої холодної зими. Йому раділи. Воно зігрівало землю, пробуджувало дерева, кликало людей на річки, до лісу, на море.

Улітку всі мріяли засмагнути під його лагідним промінням.

Тепер же від сонця ховалися.

Його боялися.

Його ненавиділи.

Від тяжких думок Оксану відірвали діти.

Назарчик і Марійка вбігли до кухні й одразу посідали за стіл.

— Руки помили? — запитала Оксана.

Вона вже знову посміхалася. Її обличчя ніби саме хотіло стати для дітей тим сонцем, якого вони були позбавлені. Не палючим і безжальним, а лагідним, теплим. Тим, що здатне зігріти, пригорнути й подарувати відчуття безпеки.

— Так! — дружно відповіли діти.

Назарчик підбіг до інтерактивного вікна, сперся ліктями на підвіконня й почав уважно вдивлятися назовні.

За вікном ішов дощ.

Хоча ні...

Не дощ — справжня злива.

Небо ніби прорвало. Вода лила суцільною стіною. Шалений вітер гнув дерева до самої землі. Молода берізка згиналася так низько, що, здавалося, ось-ось переломиться. Град безжально сік листя старої вишні. І лише могутній дуб стояв непорушно, мов скеля, не бажаючи схилятися перед буревієм.

— Мамо, — невдоволено простягнув Назарчик. — Знову дощ... Не хочу дощу. Хочу сонечко.

До брата одразу підбігла Марійка й тоненьким голосочком заспівала: