Розділ 3. Кімната, де Бог не говорить

Квартира зустріла його тишею.

Не тією, що заспокоює.

І не тією, що лякає.

А тією… в якій нічого не відбувається.

Андрій зачинив двері, повільно зняв куртку і повісив її на той самий стілець.

Все було на своїх місцях.

Кухоль.
Книга.
Біблія на столі.

Ніби життя не змінювалося роками.

Він пройшов на кухню, налив води і довго стояв, не п’ючи.

Потім сів.

І просто дивився перед собою.

Слова Олі не відпускали.

“Я молюся… і нічого.”

- Це просто період, - тихо сказав він сам собі.

Знайомо.

Порожньо.

Він відкрив Біблію.

Навмання.

Так робив завжди, коли не знав, що робити.

Погляд впав на рядки.

Він читав.

Повільно.

Уважно.

І не відчував нічого.

Андрій закрив книгу.

Не різко.

Обережно.

Наче боявся, що навіть це може щось зламати.

- Що зі мною не так?.. - прошепотів він.

Питання прозвучало вголос.

І зависло в кімнаті.

Ніхто не відповів.

Він сперся ліктями на стіл, закрив обличчя руками.

Дихання стало важчим.

Не через біль.

Через порожнечу.

Колись було інакше.

Він пам’ятав.

Молитви мали сенс.
Слова торкались.
Пісні щось відкривали всередині.

Тепер - ні.

І найстрашніше було не те, що він нічого не відчуває.

А те…

що починає звикати до цього.

Телефон завібрував.

Різко.

Наче вирвав його з ями.

Макс.

Андрій подивився на екран кілька секунд.

Потім відповів.

- Так?

- Ти вдома?

- Так.

Пауза.

- Я зайду.

Макс не запитував.

Він просто приходив.

Іноді це дратувало.

Сьогодні - ні.

За десять хвилин він уже сидів на кухні.

Той самий вигляд: куртка не застібнута, в руках кава.

- У тебе завжди холодно, - сказав він, озираючись.

- Звик.

- До чого? До холоду чи до життя?

Андрій сів навпроти.

- Ти сьогодні в настрої, я бачу.

- Я сьогодні чесний.

Макс зробив ковток.

Подивився прямо.

- Ти ж теж це відчуваєш.

Не питання.

Твердження.

Андрій мовчав.

- Давай без цього, - тихіше сказав Макс. - Без “все нормально”.

Він нахилився вперед.

- Ти ж не камінь.

Ці слова зачепили.

Сильніше, ніж хотілося.

- Я не знаю, - сказав Андрій.

І це вже звучало інакше, ніж раніше.

Не як відповідь.

Як визнання.

Макс кивнув.

Наче саме це і чекав почути.

- Я теж, - сказав він.

Тиша.

Але вже інша.

Не порожня.

Жива.

- Пам’ятаєш, як було раніше? - раптом сказав Макс.

- Коли?

- Ну… коли це все мало сенс.

Андрій усміхнувся.

Слабо.

- Ти звучиш як старий.

- Ми і є старі, - відповів Макс. - Просто молоді зовні.

Вони обидва тихо посміхнулися.

На секунду стало легше.

- Я сьогодні думав, - продовжив Макс, - а що, якщо Бог нікуди не дівався…

Він зробив паузу.

- А це ми відійшли?

Андрій підняв очі.

- А якщо ні?

Макс не відповів одразу.

Поставив стакан.

Подивився вбік.

- Тоді це ще гірше, - сказав він.

Знову тиша.

- Оля, - тихо сказав Андрій.

- Що з нею?

- Вона… не витримує.

Макс кивнув.

- Я бачив.

Пауза.

- Вона давно така.

Андрій здивовано подивився.

- В сенсі?

Макс зітхнув.

Провів рукою по обличчю.

Наче не хотів говорити.

- Ти не знаєш? - сказав він тихо.

І в цій фразі було щось, що одразу змінило повітря.

- Чого я не знаю?

Макс подивився на нього.

Довго.

Наче зважував.

- Її брат, - сказав він нарешті. - Він…

Пауза.

Коротка.

Але важка.

- Він не повернувся

Андрій завмер.

- Пропав безвісті , - додав Макс тихіше.

Слова впали.

Глухо.

І раптом усе стало на свої місця.

Її очі.
Її голос.
Її “нічого”.

Андрій відкинувся на спинку стільця.

Провів рукою по обличчю.

- Чому я не знав?..

- Бо в церкві про таке не дуже люблять говорити, - гірко усміхнувся Макс. - Це псує атмосферу.

Це вдарило.

Сильно.

- І давно?

- Кілька місяців.

Тиша знову стала важкою.

- І вона… сама?

- Майже.

Пауза.

- Як і всі ми, якщо чесно.

Андрій опустив голову.

І вперше за весь цей час
його молитва зранку повернулася до нього.

“Будь зі мною.”

Він стиснув руки.

І подумав:

“А я навіть не знаю, чи Ти є з нею.”

За вікном почав накрапати дощ.

Тихо.

Рівно.

І цей звук був єдиним,
що не брехав.