4

На ранок Матвій прокинувся із легким поколюванням ніг.

• Таки дертися вгору не така і проста справа! – сам собі виголосив,- а то ти не знав, як то з гори звалитися…

Матвій часто пригадував початок свого трудового шляху у журналістиці. Не раз шукав причини того, чого він не пробився на олімп, так як прагнув. На якому етапі він звернув не туди і його успіхи були не такими значними, як очікував увесь курс та факультет, і найголовніше як очікував сам. Усе життя до певного періоду, а це роки три тому, було усіяне перемогами та успіхами. Успіх робив успіх, досягнення тягнуло інше за собою, була певна біла полоса і це відчувалося. Він був інший, ніби птах літав, ніби мав крила і прагнення. І ті прагнення були із високими думками та бажаннями. Його мислення була спрямоване на досягнення якоїсь конкретної мети, значної і фундаментальної. В професійному плані це зробило йому ім’я, таке міцне, що і на даний момент він пожинав його плоди.

Останнім часом  ні його статті, ні поведінка і навіть працеспроможність не давали йому можливості вірити у себе і навіть порівнювати із собою колишнім. І що найстрашніше він звикав до себе такого і не міг чи не хотів повернути все як було, дати собі ривка, поштовху до нових звершень. Він не міг себе примусити змінитися. Плив за течією і не тільки у професійному плані.

Коли побачив успіхи Лери, те якою вона ставала, як стрімко росла і розвивалася остаточно зрозумів, що вона не його рівня і цілком зрозумів і виправдав її відмову виходити за нього заміж. Ох і втратив він тоді впевненості, майже на нуль і частково відлік його падіння розпочався після тієї злощасної події. А попри усі негаразди, його награну грубуватість і надто часті конфлікти Лера лишалася із ним. Так само залюблено кохала і віддавалася йому, дивилася як у студентські роки і вірила в нього.

• А я, а що я, ніщо, непотріб,- нищив себе Матвій,- навіть жінку не можу примусити покинути себе…

Він часто поринав у депресивне самопоїдання і у такі миті йому ніхто не міг зарадити. Ось і у даний момент він сидів на лагідному осінньому сонці поряд зі своїм будиночком і поїдав свою свідомість давно завченими процесами.

Він не пішов на сніданок, оскільки не хотілося їсти. Проте вирішив піти у містечко випити кави.

Прошкуючи вузенькими провулками  Мцхети він вийшов до мурів патріаршого собору, який грузини називали Светіцховелі, українською Життєдайний Стовп. Він уже був тут відразу по приїзду сюди, але сьогодні у соборі була служба і Матвій відчув потребу піти на неї. Він обійшов прадавні мури старого монастиря і зайшов на територію собору. Було чимало людей, переважно туристів, які із фотоапаратами безперестанку робили світлини собору. Матвій зайшов у Храм. Він був кам’яним і видавався сумним та похмурим. У середині було темно. Сірі кам’яні стіни ніби тиснули зверху на Матвія. Попри це спів хору був мажорний і дзвінкий. Спів наповнював храм, видавалося проникав у кожну тріщину храму і у кожну душу. Матвій, звичайно не розумів грузинської, проте відчував душею. Відчував «мурашками» по тілу, трепетом серце молитви, які виголошував хор і священики. Він молився разом із ними і в кінці, цей синтез чорного храму і світлої молитви витягнули із нього сльози. Він не плакав, сльози котилися без стискання душі, йому не було боляче і не було погано – навпаки він відчув, що вранішня депресія відійшла і на його серці з’явився спокій, хоча все ж прагматичний розум казав, що не на довго.

Матвій вийшов із Собору разом із усіма людьми. Коли закінчилася служба і віряни поцілували хрест.

Чомусь не хотілося покидати це місце, тому Матвій сів на лаві поряд із храмом і дивився на гори, на Джварі, що височів на горі, на сонце, яке не по осінньому припікало. В душу все ще було трепетно і тепло. Він ніби відчував у собі, якість зміни, проте не міг їх висловити. Розумів, що ймовірно це стан тимчасовий і зникне від буденності, але надто хотілося, якомога довше у собі тримати той стан.

• Гамарджоба,- почув Матвій привітання по – грузинські дитячим голосом, проте із властивою грузинам інтонацією.

Він повернувся і побачив того білявого хлопчика, що грався у гурті діточок поряд із Джварі. Він був голубоокий, його шкіра видавалася була зовсім не загорілою і знову ж, як і тоді на горі, Матвій подумав, що цей хлопчак зовсім не органічно виглядає на фоні гурту чорнявих і рудих діток.

• Гамарджоба,- відповів Матвій і посміхнувся своєму не вмілому привітанню.
• Рогор хар,- щось на зразок цього промовив хлопчик.

Матвій зачудовано дивився на нього і зовсім не розумів про що він запитує чи що він каже. Проте очі хлопчика світилися радістю, він допитливо вглядався в Матвієве обличчя і чекав відповіді.

• Я не розумію,- вимовив Матвій.

Очі хлопчика радісно спалахнули, він посміхнувся.

• Привіт, як справи? – запитав українською.
• О, привіт,- Матвій зрадів не менш хлопчика,- так ти українець?
• Ні не українець, я грузин, але часом буваємо з батьком в Україні.
• І так гарно вивчив українську мову?
• Так, дуже часто буваємо…
• Зрозуміло! А що ти тут робиш? – запитав Матвій.
• Тато тут працює, я тут живу, в Україні теж тато часом працює і по інших країнах, а я з ним часто буваю у подорожах.
• А я тебе ще на горі біля Джварі бачив, ти зовсім не схожий на грузина,- вимовив я.
• Можливо, але звідки кому знати, які грузини насправді, може ми з татом останні справжні грузини,- посміхаючись вимовив хлопчик.

Матвій засміявся з його жарту. Такий дивний хлопчик, ще раз про себе відмітив Матвій.

• То як твої справи,- запитав він.
• Мої добре, ось відпочиваю від роботи. Вперше приїхав до Грузії,- відповів Матвій, - а твої як,- запитав у слід.
• Мої добре, я гарно вчуся, отримую хороші знання, мені весело гратися з моїми друзями, я радий, що ми з тобою зустрілися і ти з України,- відповів хлопчик.
• А що то за гра була на горі,- запитав Матвій.
• Гра називається «Мир». Ми повинні були розділити територію майданчика так, щоб усім було достатньо місця і кожен міг ходити у гості до іншого, і щоб ніхто не був обділений,- відповів хлопчик.