2

• Ну що ж друже, тримайся там, головне не бери дурного у голову. Все буде…, що? – запитав Карась.
• Все буде добре,- промовив Матвій  з ним в унісон.

Вони міцно обнялися і Матвій відчув, що має друга. Таке дивне і доволі призабуте відчуття. У літаку він аналізуючи їхнє прощання намагався пригадати коли востаннє він відчував дружбу. Пригадати не зміг.

Літак плавно приземлився у аеропорту міста Тбілісі , столиці незалежної Грузії. Аеропорт доволі старенький. Жовтень у Грузії це неймовірний за температурним режимом місяць, тому ніякий старенький аеропорт чи нестерпне відчуття голоду не могло зіпсувати враження Матвія. Він жваво вийшов із приміщення і пішов до обумовленого кафе поряд із аеропортом, де його через годину забере Павел повертаючись із роботи чи то інших справ.

Матвій зайшов до кафе. Сів на столик. Офіціант, молодий чоловік років двадцяти, доволі зрозуміло розмовляв англійською. Матвій замовив обід у європейському стилі. Равіолі із грибною підливкою та суп із овочів. Карась рекомендував їсти просту їжу, оскільки за національну кухню поряд із аеропортом деруть втридорога і якість їжі може бути не дуже. Інше діло коли уже на віллі у Павела і Галинки, пані Тамара приготує свою коронну страву – хінкалі із баранини. Від того смаку може відбутися справжній кулінарний вибух.

Матвій не був надто ласий до їжі. Їв що було і ніколи особливо не перебирав харчами. Колись так навчили батьки, таким і лишився, лише відмовився від свинини.

Добряче перекусивши, Матвій вийшов на вулицю і присів неподалік розлогого дерева. Його тінь закривала помірно – лагідне сонце. Йому хотілося спати і чи то від перельоту чи стрімких змін у його житті  чи зміні місць перебування. Він присів на лаву попід деревом, прихилився до нього, закрив очі і відчував як дрімота солодкою важкістю прокрадається до нього у свідомість, полонить його, затягує у сон.

• Матвій,- почув своє ім’я вимовлене із польським акцентом,- то єсть ти?
• Павел, доброго дня!- зрозумів Матвій, що по нього приїхали.

Він потиснув протягнуту руку Павела. Той приязно посміхався. Запитав, як там поживає Карась, відмітив, що такого веселуна і позитивного чоловіка ніколи до того не зустрічав.

Матвій не міг із ним не погодитися. Дійсно позитивний і дійсно найбільший веселун із усіх кого знав.

Вони сіли у стареньку Тойоту Павела і повільно рухалися широкою трасою, потім вузенькими вуличками Тбілісі із старою, проте збереженою архітектурою. Дорога була хороша, потріскана деінде, десь із невеликими латами, проте рівна і ті огріхи майже не відчувалися.

Не доїжджаючи до їхнього міста розкинулася невелика полога долина, де на схилі розміщалися маленькі будиночки, які видавалися тимчасовими будівлями. Ще неподалік від них стояла більша будівля промислового призначення. Павел розповів, що то фабрика по виробництву побутової хімії, яку збудували тут, для забезпечення роботою тимчасово переміщених сюди жителів Абхазії, яка була окуповано росією за президентства Саакашвілі. Найбільше вражало в розповіді Павела і ситуації взагалі, що це планувалося, як тимчасове житло. Тимчасовість затягнулася з дві тисячі восьмого дотепер, до далекого дві тисячі дев’ятнадцятого. Тимчасовість протяжністю в одинадцять років. Будинки стоять, але виглядають жалюгідними, як і життя у них. При тому, що прекрасна субтропічна Абхазія, повна солодких мандаринів, на берегах ніжного моря і багата щирими людьми занепадає від тяжкого черевика окупанта, який не бачить нічого на своєму шляху, лише речі, які можна поцупити і народи, які можна поставити на коліна.

• Нічого не має тимчасовішого, як постійне,- резюмував Павел, - я часто, двічі – тричі, в тиждень їду сюдою до Тбілісі і завжди нападає сум, якась розпука, злість, безсилля і чим більше думаю про беззмістовність війн і існування таких агресивних країн як росія, тим більше хочеться працювати із камінням та історією і менше пересікатися життям із людьми. А найбільше злить, що Грузія повна росіян, які без сорому за злодіяння їхньої країни, приїжджають сюди і ведуть себе, як господарі.

Далі Павел мовчав і зосереджено кермував автівкою.

Будинок подружжя, який називав Карась віллою знаходилася в невеличкому, стародавньому місці Мцхета, історичному та релігійному центрі держави. До моря потрібно було проїхати майже чотириста кілометрів. Карась трішки зменшив відстані, але при великому бажанні ця відстань не є такою вже значною. Коли виїхали за межі Тбілісі шлях видавався простим і зовсім не завантаженим. Широкою Мухранською долиною Тайота плавно мчала у напрямку дому. Навкруги долини чітко проглядалися снігові вершини Кавказького хребта. Усю дорогу вони разів з десять перетинали річки, то Куру, то якісь невеличкі її притоки. Їхали доглянутим шляхом і було неймовірно приємно те, як усе у цій країні, принаймі по цій дорозі,  виглядало доглянутим. Відчувалося, як люди хочуть зберегти цю красу для майбутніх поколінь і показати її світу. Відчувалося, що туризм приваблює в країну великі інвестиції і люди це розуміють і що головне влада розуміє. А Матвій знав, що коли виникає синтез інтересу людини та держави то кожна справа приречена на успіх.

Якось раптово із – за повороту виникла Мцхета, перша столиця Грузії, патріарше місто та історична столиця країни. Звіддалік воно нагадувало однорідний стрій червоних, черепичних дахів і сіро – кам’яними будинками і з білим переливом від м’якого жовтневого сонця. Найвище бовваніла дзвіниця патріаршого собору та сам собор у неповторному змішанні стилю.

• Но же пьєкно?  - промовив Павел.
• Що? – не второпав Матвій.
• Кажу краса, так? – промовив українською.
• О, так! – відповів Матвій і щирим захопленням поглядаючи на місто.
• Саме тому я і тут!- вимовив Павел із замилуванням.

Коли уже попід рікою Кура ми в’їхали до міста, Матвій побачив невеликий проте відразу вражаючий храм високо на горі.

• Джварі! – промовив Павел і вказав рукою на храм.