1

• О, дідько, знову він,- вилаявся Матвій споглядаючи, як на екрані його мобільного виблискувала назва контакту «Сергій Редактор».

Він спересердя кинув реглан на підлогу, який тримав у руках у намірах помістити його у велику спортивну сумку.

• Що? – майже крикнув у слухавку,- мені здається між нами усе чітко і ясно після ранкової розмови.
• Нічого тобі не ясно і не кричи на мене,- в тон Матвію вимовив Сергій,- я тобі не ворог, будь певен!
• А хто ти мені? Зрадник? А інші мені хто, друзі? – не вгавав Матвій відчувши приплив злості та сарказму, аж його скроні звела раптова біль.
• Думай що верзеш, думай кому верзеш, та якби не я то ти вже б…
• Що вже б,- перебив його на пів слова Матвій,- шукали би по лісах?
• Я бачу ти не розумієш, бачу ти взагалі злетів із котушок, та ти хоч розумієш чим це могло б закінчитися? – прокричав Сергій, - я життя тобі врятував…, послухай хвильку, я лише повинен тобі пояснити як чинити далі…
• Та пішли ви усі…, що мені тебе слухати, вже два дні, як послухав, як знаєш нічого доброго із того не вийшло,  - Матвій роздратовано натиснув на червону кнопку телефону, припинив розмову та кинув телефон на ліжко.

Підняв реглан і поклав його у сумку. Видихнув, ніби внутрішньо збирався до купи.

• Так, дві пари джинсів, вітрівка, шкірянка, два світшота, реглан, боксерки, п’ять футболок, ноут, книга, зарядка до планшета, смартфона…, здається нічого не забув,- замислено стояв посеред великої квартири студії,- а кроси забув…

Підійшов до шафи і взяв із полички улюблені «ньюбеланси». Далі пішов до виходу із квартири, озувся у черевики із високою підошвою, надів джинсовий френч, кепку. Сумка хоч і важка, але містила усе, що буде необхідне. Озирнувся на житло. Легкий струм суму пощіпував душу, ледь стискав серце і хвилював нутро. На столику поряд із диваном стояло фото Лерки. Вона так сьогодні і не зателефонувала.

• З Богом! – зачинив за собою двері і натиснув на дверну ручку переконатися, що двері зачинені.

На вулиці поряд із під’їздом уже чекав Убер. Вмостився на заднє сидіння автівки.

• На залізничний вокзал, будь ласка, - замовив маршрут.

Авто м’яко рушило і понесло Матвія підвечірнім Києвом. Подалі від його зручного і дорогого житла у новому районі столиці, подалі від Лерки, яка, зараза, не телефонує, Сергія, що «врятував життя» і який же його і зіпсував, усіх колег, що ніби зникли зі світу, як тільки на горизонті з’явилися реальні проблеми.

 Авто м’яко впнулося у вічні столичні корки і надто повільно сочилося ними.

• Дідько, - подумки лаявся Матвій,- ще ці довбані корки…,- сердився на увесь світ.

Життя набрало таких обертів, що він досі не зміг проаналізувати ситуацію. Досі не міг зрозуміти чия вина у ній. Його чи все ж таки, завжди невдоволеного і надто амбіційного Сергія. Напевне знав лише одне, йому конче необхідно поїхати із міста, потрібно, ні не втекти, зникнути із поля зору тих людей, щоб можливо за деякий час ситуація згладилася і з нього злетів той ареол злісного наклепника та дуже ймовірні проблеми, які тягне по собі це не надто почесне звання.

Попри інші перестороги, найбільше боявся судової справи. Знав, що суду в країні вірити не можна. Знав, що Сергій злякається «впрягатися» за нього на всі сто відсотків. Злякається покласти свій бізнес, свої прибутки на кін, а звично прикриється тим, що йому потрібно годувати родину та свій колектив. І тому, щоб не чорнити себе, відгородиться усіма можливими способами від Матвія і його  матеріалу, який наробив такого галасу в інтернет - мережі та електронних медіа і вийшов уже на рівень національного телебачення. Проте Сергій не відмовиться від прибутків від перегляду його матеріалу на сайті, від дозволів на його репост у соціальних мережах та зйомки відеоряду по даній події і особливо, від тої кількості грошей від рекламників, які із радістю будуть купувати банера та вставні надокучливі ролики у його матеріал.

Матвію здавалося, що від нього відвернувся весь світ. Колеги ніби води у рот набрали, лише співчутливо чи то й зневажливо споглядають на його двохденну біганину і конвульсивні дії. Здавалося, що ніби попав в опалу, ніби дійсно зробив щось заборонене і недостойне у їхній професії. Спочатку Матвію не здавалося, що він кудись серйозно вляпався. Думав, що це лише тимчасовий період загострення після виходу інформаційної бомби, далі після заперечення сторони йде спад, далі якщо не виходить додатковий матеріал все згасає. Мало хто хотів ув’язатися в боротьбу із Матвієм. Він таки був мастак у журналістиці, мав міцне ім’я та імідж. Аж тут таке. Такий зрив і така атака. Справді було лячно.

Поряд у корці проїжджала елітна чорна Ауді. Через тоноване скло Матвій побачив, що хтось вглядається і ніби показує пальцем на нього. Тілом миттю пройшов дрижак. Матвій відсунувся на середину заднього сидіння і ніби прикипів до спинки. Серце набирало обертів, сутужно гупало, ставало страшно.

• А раптом насправді переслідують,- раптово гайнула думка свідомістю.

Стало ще страшніше і ще небезпечніше. Ще більше судомило нутро. Раптом скло в авто почало опускатися. Матвій ніби зменшився у розмірах і щодуху втиснувся у спинку сидіння. Скло повільно опускалося. Разом зі склом повільно опускалося серце Матвія до п’ят. Вікно опустилося. В нього виглянула маленька білява голівка. Дівча щось захоплено пальчиком показувала у височині Хрещатика. Далі дівчинка подивилася на Матвія, посміхнулася і вікно знову зачинилося.

• О дідько, нерви зовсім нікуди не годяться,- промимрив Матвій і йому враз захотілося плакати.

Таксі під’їхало вчасно. До потяга лишалося лічені хвилини. Матвій встиг забрати квиток у касі вокзалу, купити води в дорогу, як повідомили про посадку на його потяг. У потязі пощастило. В обшарпаному купе був лише один попутник до Львова. Чоловік старшого віку, повністю зосереджений читанням книги. Він ліниво відповів на привітання Матвія і відразу поринув у читання. Це неабияк потішило і дало можливість розслабитися і зібратися із думками.