ЧАСТИНА IІ / РОЗДІЛ 3 - ФІНАЛ

***

Дрімотна тиша безлюдних стін під’їзду п’ятиповерхового будинку, тьмяно освітлених блідими променями ранкового сонця, вмить зруйнувалася, коли його сходами дзвінко закрокувала хутка хода. Дійшовши до четвертого поверху, лункий тупіт плавно вщухнув. Замість нього почулися більш тихі звуки бурчання ключа, який важко провертався у замку. Затим долинув скрипучий писк вхідних дверей – ті ліниво прочинилися. На довершення цього ансамблю роздався глухий грюкіт – це двері стрімко сховали прибулу гостю у пітьмі однієї із зачинених квартир.

Вогненно-руде волосся Леї Руфо вслід за своєю тендітною господаркою стрімко залетіло полум’яними іскрами до невеликої пустої квартири, яку ще нещодавно населяли Едгар та П’єтро Донаті. Нерішуче озирнувшись у тісному передпокої, Лея акуратно прилаштувала стос паперів, який обвивали її руки, на стертій поверхні старовинного комода, поставленого колишніми мешканцями коло самісінького входу.

На вершині паперової гори, дбайливо розкладеної на старих меблях, здіймалася сіра газетна вирізка. Чорні жирні літери, якими був надрукований її заголовок, складалися у моторошне слово “некролог”. Під ним сухо описувався кінець життя Едгара Донаті:

“На 85-му році життя помер Едгар Донаті. Професор кафедри літератури і культурології Університету культури і мистецтв, більш відомий жителям нашого міста як батько серійного вбивці П’єтро Донаті, був знайдений мертвим у власній оселі.

Бездиханне тіло чоловіка було виявлене представниками поліції, до яких надійшло відповідне прохання від сусідів Едгара Донаті за багатоквартирним будинком, у котрому той проживав. Поліцейські, засвідчивши явно виражений трупний запах, негайно зламали двері квартири. Увійшовши до її спальної кімнати, перед їхніми очима постала посмертна картина Едгара Донаті. У ній чоловік, заснувши непробудним сном у своєму ліжку, ласкаво обіймав полотно із зображеним на ньому морським пейзажем.

Невідомо, чи лишилися родичі у Едгара Донаті, який безжурно упокоївся у мирних сновидіннях, проте всі витрати, пов’язані з його похованням, взяв на себе Соціальний комітет Університету культури і мистецтв”.

Поруч із безрадісною сірістю газетної статті, що лежала на комоді, скромно примостилися білосніжні сторінки двох документів. Мілкі чорні літери першого з них – довідки про погашення кредиту – оголошували, що Едгар Донаті не має заборгованостей перед банком. Згідно із небагатослівним змістом другого – офіційного заповіту, – одноосібною спадкоємицею усього небагатого майна Едгара Донаті, включно із квартирою, у котрій він наодинці дожив свій вік, була Лея Руфо.

Саме у запилений простір цієї квартири, добряче потріпаний немилосердним часом, за тривалий період котрого порожнє житло помалу чахнуло, Лея обережно ступила тихим непевним кроком. Повільна хода дівчини неквапно просувала її углиб темного коридору.

Уважний погляд Леї із цікавістю інспектував одну занедбану кімнатку за іншою. Вдихаючи неприємне затхле повітря, що збиралось у каламутні хмаринки у тих невеличких, давно не провітрюваних приміщеннях, Лея вихором прочиняла навстіж їхні зачинені вікна.

Зрештою, обійшовши обидві спальні колишніх мешканців, маленький кабінет та невелику кухню, ноги дівчини привели її прямо у серце квартири – у все ще затишну вітальню, спокійний комфорт котрої у минулому збирав довкола себе колись дружних батька та сина.

Облізлі стіни цієї кімнати не відрізнялися особливою стійкістю, а спертий запах щільно заповнював собою її атмосферу так само, як і інші задушливі простори квартири. Однак у її дивовижній обстановці відчувалась якась невловима свіжість, що незбагненно обдаровувала вітальню підсвідомо відчутним шармом. Спочатку насторожене чуття Леї намагалось упіймати ті незвичайні чари лише інтуїтивно, та раптом її погляд, що обачно блукав меблюванням кімнати, зачепився за дещо надзвичайно привабливе її оку. Зелені дівочі очі із цікавістю поглянули на безмірно гарний предмет, який немов осяював своїм чарівним блиском безбарвну темряву вітальні.

Одну з довгих стін кімнати велично підпирало мальовниче полотно, уміло розписане майстерною рукою талановитого художника. На його поверхню м’яко лягали ніжні барви розкішного золота світанкових небес, лагідної блакиті безтурботних морських вод, сріблястої чистоти білосніжної піни кольору перлини, що вигравала на слабких сплесках хвиль.

Лея заворожено вдивлялась у безбурне море, що неспішно прокидалося у сонячному мерехтінні ранкової пори. Його тихі води живописно закарбовувались на картині, що полонила прикутий до неї, закляклий погляд смарагдових очей. Думки за тими зачарованими очима із захопленням дивувались тому, як навіть у це безнадійно мертве помешкання пробрався впертий промінь життя. 

Нечутно підступивши ближче до цього казкового полотна, очі дівчини зосереджено примружились, аби розгледіти дрібно виведений напис, похиленими літерами вміщений у правому нижньому кутку роботи. “Петра Донаті. Колекція дорогоцінних спогадів мого життя.” – Лірично позначав потьмянілий підпис.

“Якби ж усяка людська душа колекціонувала любов до життя, як вона, – розсудливо зазначили думки Леї, – у світі не було б місця ненависті, яку став колекціонувати він.”