ЧАСТИНА IІ / РОЗДІЛ 3 (4)

Мене й досі вражає, як блискавично вкинута у скрутний момент тиші, швидкоплинна фраза здатна за єдину крихітну мить спалити дотла величезний світ. Разюче, як один хуткий нестримний вислів П’єтро зруйнував вщент мою безмежну відданість, яка так старанно намагалася його врятувати. Я щиро любив свою дитину всім серцем, однак усю щедру повноту цієї вірної безкрайньої любові він примудрився отруїти ядовитою краплею мерзенної зради.

Додому я повернувся безвідрадним та пригніченим. Понурі роздуми нещадно мучили мій роз’ятрений розум, тож я із безтямним нетерпінням чекав, доки ніч, що крадькома вислизала з-за почорнілих небес, провалить мене до втішливого безпам’ятного сну.

Невдовзі годинник, що висів над моїм розстеленим ліжком, гучно пробив настання жаданої нічної пори. Однак навіть потужній силі ночі було не до снаги здійснити мої скромні бажання. Тож замість мирних сновидінь у моїй бадьорій свідомості кружляли підступні спогади, що одночасно і лагідно усолоджували, і боляче гризли мою нещасну душу.

Мені зворушливо згадувалися ті світлі, насичені ніжним блаженством, щасливі миті, які ми з П’єтро проживали на морському узбережжі в останні дні існування нашої безжурної повноцінної родини. Райдужними та відрадними ті дні, які проживала наша сім’я, робила Петра, моя кохана дружина та матір мого сина. Однак разом із її жахливою передчасною загибеллю вичерпалося і щастя нашого вмить зруйнованого сімейства.

Нині у мене лишились лиш ефемерні спомини тих минулих променистих часів, які тепер слугували мені єдиною втіхою. Зрештою вони навіяли моїй знесиленій свідомості довгоочікуваний сон. А коли я виринув із нього, прокинувшись рано-вранці, ще до сходу сонця, рішення, яке я так довго й напружено шукав, раптом виразно спало мені на думку. Тож із рішучим наміром втілити його у реальність, я негайно попрохав нової зустрічі із П’єтро, і моє прохання безперешкодно було досягнуто.

Відверта неприязнь П’єтро до мене, свого батька, анітрохи не перемінилася із нещодавнього часу нашого останнього побачення, як не зазнали змін і мої палкі переконання у дієвій допомозі, якій я, без сумнівів, продовжував сприяти. Я правдиво обіцяв синові витягнути його з цього жахливого місця, до котрого його так несправедливо запроторили. Та поки я відчайдушно звивався перед його байдужим поглядом у сердечних клятвах та невпинних благаннях, бліде обличчя П’єтро, яке не випустило зі стулених вуст і слова, сіріло невмолимою апатією.

Коли ж я безповоротно зневірився у тому, що мій безпристрасний син нагородить мене хоча б крихтою уваги, гострі вилиці П’єтро раптом злегка здригнулися і мій сутулий корпус, що вже почав розвертатися у бік виходу, вижидально завмер.

Повільний рух схудлого лиця П’єтро, яким те плавно наблизилось до мого зморшкуватого обличчя, явно підтверджував моє проникливе відчуття його раптом зацікавленої участі. Мені здавалося, я чітко бачив, як на висохлих губах мого сина неспішно визрівають майбутні слова. Із крижаним завмиранням серця я млосно чекав миті, коли ті слова, що неквапливо достигали у ньому, нарешті злетять з його потрісканих вуст та заспокійливо осядуть на мою понівечену душу. Якби ж я тільки знав, що незабаром промовлена ним репліка ще болючіше зранить мою кровоточиву сердечну рану, я б, ані секунди не зволікаючи, миттю покинув його понуру компанію.

- Вчора я здогадувався, що ти вбивця. Та твій сьогоднішній візит лише зміцнив моє несміливе припущення, перетворивши його на рішучу впевненість. Так будь же певним і ти, тато. Я без жалю обміняю несправедливе ув’язнення власної безневинності на законне покарання твоєї вини. – Таким було заключне висловлення мого сина, гірко вловлене моїм слухом, поки мої затуманені очі, що мимоволі зволожувались непроханими сльозами, безнадійно зазирнули у його озлоблене лице в останній раз.

Моя худа, сильно тремтяча рука беззвучно простягнула на прощання синові невеликий паперовий згорток, про передачу якого я домовився раніше, заздалегідь підписавши необхідну заяву. Мої затьмарені очі зі здивуванням помітили, що маленький пакет плавно перекочував у простягнуту долоню П’єтро. Із цікавістю, яку він марно намагався приховати та яка швидко проступила викривальною зморшкою на його насупленому чолі, П’єтро хутко розпакував таємничий гостинець та пожадливо зазирнув усередину. Істинна емоція задоволення миттєво пролилася його обличчям, пом’якшуючи гостроту його різких рис.

Залишивши П’єтро наодинці із фінальною приємністю його життя, що нетерпляче очікувала своєї долі у його стиснутих руках, я безшумно покинув свого сина у понурих стінах тієї недоброї установи, із котрої – я більше не зрощував у собі пропащу надію – йому не вибратися. Жалощами через наше печальне розставання я не переймався, оскільки я вже оплакав нашу із сином прощальну розлуку ще тієї фатальної миті, коли він насмілився мене зрадити.

Моя невдачлива матір, від своєрідного бачення життя котрої мені завжди кортіло відректися (та зробити цього за десятки років я так і не зміг), не змилосердилася над своїм малолітнім сином, моїм братом Роббі, і за менш тяжку провину. Тож це вперто підбурювало мої помисли до цілком вмотивованого висновку – мені аналогічно не варто прощати власного сина за найганебніший з усіх можливих гріхів. Визначеною моєї матір’ю карою, пропорційною братовій провині, стало його смертельне вигнання до вічних катувань Пекла. Я не смів відплатити жахливому злодіянню П’єтро більш поблажливим покаранням.

Перш ніж я розкрию тобі пояснення, ймовірно, найбільш хвилюючої твою незадовільнену зацікавленість незбагненної загадки – що знаходилось у невідомому згортку, подарованому мною П’єтро у якості прощального презенту – я спершу відповім на нерозкрите питання, яким, можливо, і не задавався твій інтерес. Що ж, дозволь мені поставити це питання самому. Чому я віднімав грішні душі у їхніх пропащих господарів виключно через задушення? Коротка відповідь до неможливості проста – жодна смерть не викликає у людини такого жаху, як смерть від задухи. А найзапекліші грішники заслуговують найжахливішої смерті.