ЧАСТИНА IІ / РОЗДІЛ 3 (3)

Шлях подолання цієї перепони явився моєму розумові цілком випадково й надзвичайно вчасно. Я згадав свого давнього знайомого, котрий вибудував кепські стосунки не лише зі мною, а й із самим Данте Аліг’єрі, у славне ім’я котрого і затіялося заснування моєї дивовижної колекції. Нечестива душа цієї людини, про котру я пишу і котра тобі добре відома, була призначена мною до шостого кола Пекла, яке оберігають богині помсти, злісні фурії. Те пекельне коло обпалює розпеченими могилами єретиків та лжевчителів. Саме такий непростимий гріх мав Віктор Фальма і саме на цю справедливу розплату він заслуговував.

Моє далеке знайомство з Віктором Фальмою відбулося за часів, коли я був його університетським професором, а він сидів у лекційних залах з-поміж моїх студентів. Ще з тих давнішніх пір я усім своїм нутром незлюбив ті викривлені погляди та спотворені думки, що лиховісно розростались у його юній голові та жорстоко оскверняли істинну віру, з особливою ніжністю шановану у моєму серці.

З кожним промовленим ним богохульним слівцем, з кожним висловленим ним осудженням великого Данте, мої груди сповнювалися невимовною лютою ненавистю, що ледве стримувалась моїми напруженими силами всередині. Тож як я міг пробачити людині, що наругалася над Данте? Як я міг простити чоловіка, що заражав своїми нездоровими ідеями молоді уми, серед яких була й моя власна рідна онука?

Інший чинник, котрий сконцентрував мою увагу на нестерпній мені персоні Віктора Фальми, полягав у більш приземленому поясненні. Окрім підхожої для Пекла порочної душі, я міг на додаток отримати непідозріле індивідуальне звільнення із в’язниці своєї квартири, між приміщеннями котрої неугавно бродила неприкаяна примара П’єтро. Тільки-но до його розсіяного слуху долинуло моє тихе сповіщення про те, що я йду на побачення зі старим знайомим професором, неперевершеним знавцем творчості Данте Аліг’єрі, як він, немов уражений струмом, різко відскочив від мене й позадкував у рятівний схованок власної кімнати.

Між іншим, у моїх словах, що завірили П’єтро у моїй зустрічі з відомим мені фахівцем зі спадщини Данте, не було жодного обманного нюансу. Я й справді вирушив провідати свого колишнього студента, який перетворився на твого професора із праць Данте, хоч той мене при цьому і не бачив.

Разом із протяжним сигналом, що закликав метушливий натовп студентів пройти у навчальну залу, я безшумно протиснувся у багатолюдній хвилі до дверей потрібної лекційної аудиторії. Та я не увійшов у них, замість того непомітно стоячи за ними. Мої вуха уважно слухали спокійні інтонації чоловічого голосу, що тихо линув за дверима. У тому голосі я безпомилково розпізнав голос Віктора Фальми. Щира цікавість прикула мене до замкнених дверей аудиторії й тримала коло них аж до завершення лекції. Затим я хутко залишив порожнє приміщення навчального корпусу, доки те не встигло заповнитися густим галасливим потоком людей.

Опинившись у найнепримітнішому куточку жвавого університетського дворика, я терпляче чекав, коли мій осоружний знайомий опиниться у полі мого пильного зору. Щойно його силует, рясно осяяний теплим денним світлом, показався моїм уважним очам, всередині моїх грудей спалахнула колишня палка неприязнь. Тож саме тієї хвилюючої миті я прийняв остаточне рішення підкорити заблудлу душу Віктора Фальми та віддати її вічним мукам Пекла за страшну наругу над величною святістю Данте.

У той момент погляд Фальми не вловив мою постать, а розум не запідозрив навислу над ним загрозу. Так, продовжуючи перебувати поза досяжністю його зору та поза чутливістю його розсуду, мені неодноразово вдалося підслуховувати той рівний чоловічий голос, що читає лекцію захопленій аудиторії, та піддивлятись за тим вдумливим обличчям, яке підсвічується м’яким сяйвом сонця, що лягає на нього жовтими променями, коли чоловік полишає багатолюдну будівлю університету та неспішно крокує прилеглими до неї вуличками.

Коли ж його погляд нарешті впав на моє лице, а його підозра врешті звалилась на мою викриту персону, очам Віктора Фальми виявилось запізно дивитись, а розуму підозрювати. Його останній подих неминуче спурхнув із пересохлих вуст, а разом з ним вивільнилась і його брудна душа, злетівши прямісінько до уготованих їй страждань Пекла.

Вбивство Віктора Фальми стало для мене особливим звершенням, адже сам факт його реалізації, на відміну від загибелі попередніх грішників, був для мене справою особистою. Вбивши Фальму, я отримав персональну сатисфакцію. Інший позитивний для мене фактор був у тому, що інцидент із Фальмою, потрапивши в інформаційні кола, не проник до спектра уваги П’єтро. Однак, відверто кажучи, коріння цієї причини проростали не з непоказної особи Віктора Фальми, а з глибокої апатії самого П’єтро, що все сильніше та болючіше поглинала його свідомість. Зацікавленість П’єтро не розповсюджувалася навіть на товсті шари пилу, незліченні трупи комах та неприбраний простір його власної кімнати. Відповідно простори, що простягалися за межами його помешкання, не хвилювали байдужий розум мого сина й поготів.

А втім, цілком уникнути безпристрасної необізнаності П’єтро у скоєному смертельному злочині все ж не судилось. І ці жаскі знання моєму синові довелося осягнути найжахливішим способом, який тільки міг собі уявити його ослаблий запалений розум. Грубі неотесані чолов’яги, представники поліцейської служби, раптово нагрянули прямо до нашої з П’єтро квартири та рішуче звинуватили мого сина у всіх тих злочинних діяннях, які так довго тривожили й жахали його самого.

Мені, захопленому зненацька, нічого не лишалось, окрім як спровадити примусовий відхід П’єтро покірним, безмовним, оторопілим поглядом. Я лишень тихо й непорушно спостерігав, як мого невинного сина, помилково сприйнятого співробітниками поліції за винуватого вбивцю, незграбно віддаляли від нашої оселі.