ЧАСТИНА IІ / РОЗДІЛ 3 (2)

Відтоді, переповнений надприродним жахом, похмурий погляд П’єтро часто пильно вдивлявся у мене, ніби силячись проникнути прямісінько у моє потаємне нутро та відшукати там потужну містичну владу. І не поспішай помишляти, ніби потяг до містики, помічений мною в очах П’єтро, був лиш надуманим припущенням. Адже я взявся за виклад суто достеменних висновків, не ділячись з тобою безпідставними домислами. І правдивість цього твердження чітко засвідчується зверненням П’єтро – надмірно стурбованим чи то порятунком світла свого життя, чи то викоріненням темряви з мого – до паршивої шарлатанки Анни Дечепіті, яка величала себе спадковою ясновидицею.

- Чому ти обзиваєш Анну шарлатанкою? – Якось крикнув до мене П’єтро розлюченим голосом, коли я із суворим докором змахнув перед його почервонілим лицем знайденою у квартирі листівкою, що рекламувала шахрайські послуги цієї псевдовідьми.

- Здається, я не бачив її імені у списку нагороджених премією Фонду Джеймса Ренді. – Спокійно мовив я, закликаючи сина до елементарної розсудливості. Цей фонд, заснований ілюзіоністом Ренді, гарантує виплатити один мільйон доларів будь-кому, хто продемонструє екстрасенсорні, надприродні або паранормальні здібності в умовах поставленого експерименту. Одного вечора ми з П’єтро з цікавістю обговорювали статтю про безліч провалених спроб горе-екстрасенсів заявити про свої фантастичні вміння.

Між іншим, у цілому світі так і не знайшлося людини, котра б підтвердила свої неземні сили перед цим або будь-яким іншим фондом, що пропонує за їх прояв грошову винагороду. Про це П’єтро, без сумніву, було відомо. Тож у цьому крилась моя перша причина назвати Анну Дечепіті підлою ошуканкою. А друга, прихована мною від П’єтро, полягала у цілковитій нездатності ясновидиці хоча б смутно увидіти наближення власного нещастя, що загрозливою хмарою опустилося над її головою із моменту прийнятого нею рішення дурити мого сина своєю хибною магією.

Тож хіба я міг змилостивитися над хитрою лукавістю та криводушним обманом, якими та відьма єхидно осліплювала довірливий розум мого необачного сина? Відповідь на це тобі – тобі, яка читає ці рядки по завершенню описаних подій – є очевидною та ясною.

Можливо, кар’єра Анни Дечепіті, яку вона зводила на людських прикрощах, склалась би більш успішно, якби та обрала собі за професію приземлену спеціальність психолога, а не захмарне ремесло чаклунки. Адже методи, застосовувані нею до П’єтро – вони й досі достовірно мною незвідані, – хоча й виявились безуспішними перед містичними передбаченнями його майбутнього, однак принесли неабияку користь його душевному спокою. Ба більше, Анна Дечепіті настільки вгамувала тривоги мого сина, що занадто втішений П’єтро незабаром наважився оточити себе цілою ватагою грішних душ, вже не переймаючись минулими страхами.

Як я вже відзначав, П’єтро був абсолютно нікудишнім брехуном, тому дізнатися про те, що він відвідує казино, цей розсадник порочних істот, не становило для мене жодних труднощів. Легко знайшовши зачіпку – сріблясто-чорну картку з написом “Лорд”, що недбало покоїлася на захаращеному всілякою нісенітницею столі сина – і виявивши лише два заклади міста, що носили цю назву, магазин чоловічого одягу та казино, мені лишалось лиш одне – відверто запитати. Який би варіант не обрав П’єтро, інтонація голосу, якій доведеться його озвучити, без сумніву, видасть мені правду.

Так і сталося. Сиплий голос П’єтро, здригнувшись, сказав: “Магазин чоловічого одягу”. І я одразу зрозумів, що правдивим варіантом відповіді було казино. Жоден м’яз на моєму непроникному обличчі, втім, не смикнувся у зрадницькому русі, благополучно сховавши від напруженого погляду П’єтро моє стрімке викриття його нікчемної брехні.

Декілька одиноких вечорів я заплановано провів в уважному спостереженні стін казино, непомітно розгулюючи навколо їхньої похмурої безлюдності, позаяк усі їхні жваві веселощі ховалися всередині.

Систематично із шумної схованки казино поодинці, парами чи невеликими групками вислизали на свіжість повітря різноманітні людські фігури, кожна з яких пашіла власною виразною емоцією. Одні насуплені лиця палали дратівливим переживанням поразки, на інших задоволених обличчях світилась тріумфальна радість дрібним чи великим виграшам. Та всі без винятку були осяяні єдиною іскрою – невгамовним азартом. У мені ж емоції, неприкрито відображені на тих лицях, породжували лише непереборне почуття відрази, що гидувала їхніми примітивними людськими пристрастями.

Моя невгавна гидливість в однаковій мірі посилалася кожному завзятому гравцеві, котрий часом висовувався із безпутної будівлі казино. Як раптом, в одну з вечірніх вилазок спостережливий погляд моїх очей наштовхнувся на грубу зовнішність того з них, до котрого моє стурбоване серце, окрім традиційної неприязні, відчуло інше, нове переживання, яке раніше не адресувалося жодному з відвідувачів казино – інтуїтивний страх. Поряд з його огрядним корпусом, масивні обриси котрого застилали густі сірі хмари тютюнового диму, що випускалися з його вуст, поки ті темпераментно ворушилися у нечутній розмові, нерухомо стояла остовпіла фігура мого сина.

У ту хвилину, що спонтанно явила моєму розгубленому поглядові постать П’єтро, мені здавалося, що я збагнув причину того мимовільного жаху перед незнайомцем, що так раптово нахлинув на мене крижаною хвилею. Нею, гадав я, було занепокоєння щодо власного сина. Однак деякий час потому мені все-таки відкрилася істинна підстава тієї імпульсивної тривоги, яка полягала аж ніяк не в тому, що моторошна сила невідомого страшного чоловіка була направлена на П’єтро. Насправді ж мене страшила сама міць тієї зловісної сили, що загрозливо таїлася у ньому та завжди була напоготові вистрибнути зі свого грізного господаря, встромивши свої гострі пазурі на вказаний ним орієнтир.