ЧАСТИНА IІ / РОЗДІЛ 2 (продовження)

Було б нахабною брехнею сказати, що прийшовши до тями від непроглядного мороку довгого безпам’ятства, зітлілий розум Едгара Донаті знову розгорівся, а затуманений погляд прояснився. Скляні очі чоловіка застилала та сама каламутна пелена, коли вони спохмурніло витріщалися на білу фігуру лікаря. Той тихо зайшов до лікарняної палати Едгара, аби сповістити бідолашного про гірку загибель Петри. Тим самим мутним поглядом Едгар відсторонено розглядав чорну жменьку землі, що висипалася з його тремтячої долоні на сіру кришку труни, яка разом із понівеченим тілом його покійної дружини провалилась у свіжовириту могилу на кладовищі. Таким само, затягнутим димною завісою, поглядом Едгар Донаті байдуже гортав жовтуваті сторінки газети, які сухо повідомляли офіційну версію смертельного інциденту, що стався у готелі через “порушення норм техніки безпеки”.

Едгар Донаті більше не бачив різнобарвних кольорів у раптово спохмурнілих відтінках реальності, не відчував ніжного тепла у різко похолоділих днях, не чув радісних звуків у мелодіях, що тепер жалібно вигравали на розладнаних струнах його життя. З цих пір Едгару Донаті було відоме лиш одне місце у цьому безнадійно спустілому світі, до якого він міг би податись – повернення до покинутих ним досліджень.

Так його зосередженість знову була спрямована на потойбічні світи, які так ретельно вибудував Данте Аліг’єрі у Пеклі своєї “Комедії”. Занурення чоловіка у їхні моторошні глибини, здавалось йому, допомагало утихомирити душевні муки, що катували й гризли його зсередини.

Одного дня, коли Едгар був завантажений безперервним вивченням лячних ідей Данте, а його натруджений розум твердо огороджував чоловіка від навколишньої дійсності, нахмурене личко десятирічного П’єтро спантеличено вдивилося у непроникний вираз лиця батька. Обвівши уважним поглядом своїх оченят темно-червону книгу, що лежала перед батьком та була розкрита на страшному слові “Пекло”, він допитливо проказав:

- Нащо ти постійно возишся із цією фальшивою нісенітницею та витрачаєш на неї кожну вільну хвилину свого часу? – Несподівано розлився дзвінкий голос маленького П’єтро у невеликій кімнатці квартири, до якої вони з батьком переїхали після смерті матері, полишивши гарний будинок, де кожний куточок був населений нестерпними спогадами про неї.

Едгар, якого так неочікувано висмикнули з усамітнення його власних думок, із відвертим подивом поглянув на сина, котрий нечутним кроком підійшов до нього хвилин зо п’ять тому. Затим, гучно постукавши нігтем вказівного пальця по розгорнутій сторінці книги, низький голос чоловіка здивовано поцікавився:

- Чому ти вважаєш, що це, – підстрижений ніготь вказівного пальця обвів надруковане слово “Пекло”, – фальшива нісенітниця?

Не беручи собі паузи на роздумування над переконливою аргументацією на користь раптово висунутого ним звинувачення, рівний тон П’єтро миттю випалив:

- Тому що, якби це місце справді існувало, – тендітний пальчик хлопця легко пристукнув коротким написом, обведеним до нього пальцем батька, – винні у маминій смерті мучилися б там, а не насолоджувались життям тут.

- Винні у цьому, – голос Едгара Донаті здригнувся, уникаючи прямого спогаду про загибель дружини, – неодмінно опиняться там після їхньої власної смерті. – Понуро відповідав тихий голос чоловіка на розпитування сина, що анітрохи не переконало хлопчика.

Едгару мимоволі пригадався телевізійний репортаж, який трапився їм із П’єтро на одному з місцевих каналів. У ньому вустами адміністрації готелю вина за катастрофу покладалась на плечі двох недбалих інженерів, які прогледіли порушення у функціонуванні ліфта. Подальша доля тих робітників готелю, що спіткала їх після негайного звільнення, зберігалась у підозрілій таємниці.

Глибокі роздуми Едгара, котрими був захоплений його мозок, хутко розвіялись, коли до слуху чоловіка долинула мрійлива дитяча репліка, котра ненароком заклала фундамент тієї грізної особистості Едгара Донаті, котра за декілька десятків років наводитиме щирий жах на величезне багатотисячне місто.

- Так, тато, ти читав мені про справедливу відплату для грішних душ у Пеклі. Та от би прискорити їхнє покарання і власноруч послати їх до пекельного полум’я! – Гарячково вирвалося з вуст десятирічного П’єтро Донаті.

Вимовляючи ці побажання, малий хлопець навіть не відав, що гарячий порив його відвертого гніву майже дослівно повторив зловісні слова, почуті чотирнадцятирічним Едгаром Донаті з вуст його безумної матері, Лаури Донаті, коли та виправдовувала вбивство свого юного сина та його любого брата.

Та малий П’єтро пропустив люті іскри у темному погляді батька повз свою розсіяну увагу. Недбало кинувши в Едгара цим бентежним висловом, П’єтро апатично віддалився від замовклого батька, втрачаючи інтерес до ініційованої ним розмови із тою самою швидкістю, з якою нещодавно її розпочав. Шквал його дитячого обурення непомітно охолонув, і нові урагани агресії лише зрідка охоплювали його юну свідомість.

Натомість розсерджені почуття Едгара, що міцно вросли у його розбите серце, навпаки, наскрізь просочилися бездумно висловленою сином ідеєю. Його думки були повністю та радикально затягнуті у її зловісні нетрі. Однак їхньому остаточному виходу назовні бракувало крайнього підхльостуючого удару, котрий би виштовхнув недобрі думки з його голови до реальності. Такий удар був піднесений Едгару. І вчинило його знову-таки неусвідомлене зауваження власного сина. Щоправда, на той момент П’єтро встиг доволі подорослішати, перетворившись на зрілого чоловіка, а Едгар – неабияк занепасти, обернувшись дряхлим стариганем.