ЧАСТИНА IІ / РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 2

Зі старої пошарпаної книги “Психологія для підлітків”, що самотньо лежала на поличці бібліотеки центру для дітей, які залишилися без піклування батьків, Едгар Донаті, допитливий і розумний юнак, якось прочитав про існування двох типів особистісного становлення вихідців із неблагополучних сімей. Перший, озираючись на негативну модель сім’ї, що досить недбало ростила своїх дітей, цілковито переймає усі її погані якості на себе і, відповідно до них, вибудовує власну індивідуальність. Другий, оглядаючись на негарні приклади, проявлені у недобросовісному дитячому вихованні, навпаки, повністю викорінює ці жахливі прояви з власної персони на противагу неправильним установкам батьків.

Молодий і самовідданий, Едгар Донаті старанно боровся за відповідність другому типу, що втілює собою добро всупереч посадженому у ньому насінню зла. Наполегливо прагнучи підтвердити хибність нездорового сприйняття його матір’ю сутності ідей Данте Аліг’єрі у рядках його “Божественної комедії”, Едгар, вирісши, навіть здобув вищий науковий ступінь, представляючи кропіткі труди своїх досліджень у скрупульозній науковій роботі на тему детального трактування однієї з частин поеми Данте, а саме сцен Пекла, що особливо захопила його доскіпливий розум.

Та чим відчайдушніше заповзятий Едгар Донаті поривався до кардинальних змін своєї особистості наперекір лячним батьківським нахилам, тим потужніше його притягувало єство першого типу, що переймає зловісний материн зразок на формування своєї натури. Ні, йому аж ніяк не кортіло нікого вбивати, проте, чим більше логічних доказів, що засуджували розуміння світу Лаурою Донаті, він відшукував, тим менше його ірраціональні почуття докоряли тому дивовижному і жаскому світогляду матері.

Нескінченними днями й ночами Едгар Донаті тільки тим і займався, що гарячково занурювався у нерозгадану творчу спадщину таємничого Данте Аліг’єрі. При яскравому світлі сонця він викладав здобуті знання на кафедрі літератури і культурології Університету культури і мистецтв, а під тьмяним свіченням місяця самотньо аналізував ще не розкриті вчення.

Єдиним осяйним промінцем, що несподівано пробився крізь темряву його похмурого життя та втішно розігнав гнітючу сірість його безбарвного існування, стала чорноока красуня Петра Соліс. Над розвитком рідкісних талантів цієї здібної художниці, яка тільки виховувала свої мальовничі обдаровання, трудились професійні педагоги, що працювали у тому ж університеті, де над своєю науково-дослідною роботою невтомно просиджував Едгар Донаті.

Темні кучері її густого волосся, нафарбовані карміновою помадою, пухкі губи, струнка приваблива фігура, легка пластична хода, жартівлива чарівна усмішка на трикутному лиці та довгий духмяний шлейф ніжного аромату конвалій, що завжди слідував за заворожливою постаттю дівчини – усе у неповторному шармі Петри Соліс закохувало і хвилювало Едгара Донаті.

Трепет його романтичного настрою нетерпляче вилився у палкі залицяння холодного темпераменту Едгара за гарячою пристрастю Петри. Сердечні загравання стрімко розвинулися у любовні стосунки, а потужне кохання переросло у щасливий шлюб.

Безтурботне й глибоке занурення у полум’яні почуття до прекрасної Петри плавно спалило переживання Едгара його дослідженнями, що стали тепер такими неважливими й докучливими.

Коли спливло три роки після їхнього із Петрою одруження, і веселий тоненький голосок старої акушерки за зачиненими дверима пологової зали радісно викрикнув “Це хлопчик!”, чуйне серце Едгара Донаті, який схвильовано очікував під ними, сентиментально стиснулось.

- Як назвемо сина? – Тихо запитав мелодійний голос Петри, яка стомлено відкинулася на лікарняному ліжку, у новоспеченого батька, що зраділо забіг до одиночної палати.

- П’єтро. – Не роздумуючи, відповів лагідний тон Едгара, який заворожено дивився у бездонну чорноту очей своєї чарівної дружини.

Заморено посміхаючись своїми пишними рожевими губами, Петра зачаровано розглядала приємні риси коханого обличчя чоловіка. Хутко обдумавши запропоноване ім’я, вона із цікавістю запитала:

- Чому ти обрав саме це чудесне ім’я? – Добродушно поцікавилася дівчина. Її темні очі м’яко блищали, поки вона солодко куштувала нове ім’я, що грало на її вустах: – П’єтро.

- По-перше, це ім’я чудово гармонує з твоїм власним іменем, Петро. А звучання твого – справжнє блаженство для моїх вух. – Пояснив теплий голос Едгара Донаті, який бережно погладжував своїми сухими пальцями оксамитову шкіру мініатюрної руки дружини та ще не знав, що колись ім’я Петри боляче ранитиме його слух. – А по-друге, так звали одного з синів Данте Аліг’єрі та його дружини Джемми.

Із захоплюючим інтересом розмислюючи над словами Едгара, спокійний голос Петри тихо зізнався у своєму невіданні:

- Я й не знала, що у Данте була дружина. – Невинно змахнула своїми смоляними віями Петра, щиро зізнаючись уважному погляду Едгара. – Я чула лише про його знамениту музу і платонічну любов, Беатріче Портінарі.

Зосереджені очі Едгара Донаті блукали бездоганністю смаглявого обличчя Петри, гарно обрамленого насиченими чорними пасмами шовковистого волосся. Сяючи променистою посмішкою, він відповів:

- Та кого цікавить офіційна дружина, коли всі інтриги крутяться навколо таємної коханої, Беатріче Портінарі! – Чоловік, сам того не усвідомлюючи, ледь не дослівно повторив різке висловлювання власної матері, колись викладене нею під розлогими гілками стародавньої яблуні.