ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 3 (5)

5

Одного морозного грудневого вечора, коли жаска реальність перетворилася на віддалений спогад, Еммі самотньо прогулювалась неподалік дому. Підошви її замшевих черевиків протоптували м’яті стежки, човгаючи по присипаній білим снігом землі. На каштанові пасма її волосся невпинно прилипали візерунчасті блискучі сніжинки. Разом із її розміреним диханням у морозне повітря вилітала назовні прозора пара. Усе навколо сяяло розкішшю ранньої зими.

Зацікавлено спостерігаючи за витонченими танцями сніжних пушинок, Еммі раптом пригадався рівний голос Армана Маджиста, що м’яко заспокоював її розтривожені думки після арешту П’єтро Донаті:

- Ви вчинили правильно, Еммі, – лагідні інтонації у тихому голосі Маджиста втихомирювали бурхливі самокритичні роздуми дівчини. – Ваша прониклива спостережливість безмірно допомогла розслідуванню, а те, до яких висновків воно дійшло і кого обвинуватило – тягар його відповідальності, а не вашої.

Еммі хотілось вірити чоловікові. Тому, пересилюючи обтяжливість власного відчуття, дівчина згідно кивнула. Її втомлені темно-карі очі, злегка прикриті чорними пухнастими віями, розсіяно дивились на Армана Маджиста, поки приємний звук його голосу продовжував солодко струїтися у її вухах.

Коли заспокійливий голос Маджиста, що цілюще діяв на болісні думки Еммі, зрештою замовк, дівчина раптом поцікавилась:

- Чи можу я дещо запитати? Мене турбує одне питання, яке згадувалось, але не розкривалось у пресі. – Нерішуче спитав тихий дівочий голос. Чоловік навпроти лише стенув плечима, та заперечувати не став. – Я читала у місцевій газеті, що батько П’єтро Донаті був хворим. Від якої недуги він страждав?

- Що ж, після вісімдесяти, від яких лишень недуг не страждають, еге ж? – Бадьоро вигукнув Арман Маджист, але зіткнувшись із недовірливою прохолодністю в очах співрозмовниці, його веселий тон миттю змінився на серйозний. – Обсесивно-компульсивний розлад.

Хоча відповідь чоловіка була правдивою, вона не була зрозумілою для Еммі, від чого недовіра й острах у її погляді засяяли ще яскравішим вогнем. Арман Маджист, намагаючись загасити ту зловісну пожежу, швидко пояснив:

- Обсесіями називають нав’язливі думки, від котрих неможливо позбутися, а компульсіями – специфічні повторювані дії, що неконтрольовано вчиняються людиною, немов ритуал. Коли людина здійснює ці ритуали, вона отримує тимчасове полегшення і ненадовго рятується від невідв’язних ідей. – Сірі очі Маджиста швидко кліпали, поки чоловік розмислював над простим тлумаченням складного явища. – Ось, наприклад, як постійна перевірка, чи вимкнув ти праску, через постійні тривожні самонавіювання, що ти забув це зробити. Або тобі критично необхідно пройти рівно двадцять кроків до автобусної зупинки, аби твій день точно вдався.

Еммі, замислившись про чудернацьку поведінку Едгара Донаті, багатозначно промовила:

- Або тричі постукати по дереву, – немов здалеку прозвучав дивний тон її голосу.

- Напевно. – Зніяковіло погодився Маджист, й продовжив: – П’єтро Донаті усіляко сприяв лікуванню батька. Він старанно водив його на сеанси психотерапії та слідкував, аби старий приймав усі препарати, призначені лікарями.

Промова Армана Маджиста урвалась. Він безмовно зазирав у темряву очей Еммі й роздумував, чи варто довіряти їм наступні слова. Врешті-решт прихильність до дівчини, яка допомогла йому розкрити стару заплутану справу, була вищою від незначної цінності тієї інформації, якою він збирався з нею поділитись.

- На додаток до обсесивно-компульсивного розладу, як стверджував П’єтро Донаті, його батько також був уражений сенільною деменцією або, як її ще називають у побуті, старечим маразмом. Цей розлад знижує психічні та інтелектуальні функції людини. – Терплячим виваженим тоном пояснював чоловік.

Печальні слова, якими Арман Маджист описував батька серійного вбивці, навіяли Еммі вислови останнього, якими він сам його характеризував. “Чим старшим стає його вік, тим божевільнішими стають його оповідки”, які він “забуває із тою ж легкістю, із якою видає”.

Тим часом чистий низький голос Армана Маджиста вів далі:

- Однак цей діагноз, сенільна деменція, не був ані задокументований медиками, або будь-яким іншим чином підтверджений. Здається, це або вигадки П’єтро Донаті, або прояв його дещо перебільшеного піклування над батьком.

Еммі безпорадно розвела руками, залишивши цю загадку поза власною увагою і направивши течію діалогу в інше русло, подалі від сімейства Донаті. Чоловік та дівчина проговорили не менше десятка хвилин, після чого перший, коли розмова добігала кінця, вкотре заспокоїв побоювання другої:

- Пам’ятайте, що ваш хоробрий вчинок та гострий розум вберегли людське життя, – із непохитною впевненістю промовив наостанок Арман Маджист.

Тоді вразливі почуття Еммі довірливо поклалися на теплі запевнення чоловіка, що зцілювали їхній нестерпний біль, але зараз, коли холодний грудневий вітер завів її до стін знайомої занедбаної будівлі, боязке відчуття дежавю нещадно розпороло старі загоєні рани.

Востаннє цей старий похмурий будинок впустив її до своїх темних кімнат у день арешту П’єтро Донаті. Тоді дівчина, покидаючи їхнє прощальне побачення, віднесла із нього колись встановлену там камеру відеоспостереження та наново ув’язнила брудні вікна будинку у грубі дошки, від котрих колись їх звільнила.