ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 3 (3-4)

3

Світав дев’ятий ранок після того, як Еммі вперше і востаннє вийшла з будівлі поліцейського управління. Заспане обличчя дівчини, зім’яте моторошним сновидінням, підставляло свою бліду шкіру першим променям сонця. Його тьмяне світло тільки-но прокльовувалося крізь димчасті хмари, немов курча з яєчної шкарлупи.

У напівприкритих карих очах дівчини гралися теплі вогники раннього сяйва. У каштанових локонах її розтріпаного волосся роїлися звивисті змійки золотистих відблисків дня, що ліниво пробуджувався над містом. У свіжому повітрі висіла спокійна дрімотна тиша.

За спиною дівчини раптом пролунав протяжний свист – у чайнику закипіла вода. Еммі підвелася з ліжка й попрямувала до кухні. Неквапливо заваривши собі чорний чай і приправивши його терпкий смак кислою часточкою лимона, дівчина без поспіху смакувала гарячим напоєм із яскраво-помаранчевої чашки та меланхолійно розтягувала безтурботні хвилини ранку.

Миттю потому Еммі, одягнена у блідо-блакитні джинси та білу кофтинку, осяяла своєю світлою постаттю темну сірість під’їзду. Дівчина спустилась лише декількома сходинками нижче, як її ноги раптом завмерли. Щось невловимо тривожне відчувалось у похмурих стінах під’їзду. Це неочікуване відчуття накрило її тіло крижаною хвилею, від якого те затремтіло. Неосяжна підсвідома стурбованість зловила стійкість Еммі у свою пастку.

Все ж цікавість потроху перемагала страх, і Еммі нерішучим кроком дійшла до четвертого поверху. Діставшись туди, дівчина не лише інтуїтивно відчувала, а й бачила власними очима підтвердження своєї тривоги.

Нещодавно дрімаючий, п’ятиповерховий будинок синхронно прокинувся й одночасно заметушився. Двері квартир широко розчинялися, ніби очі сновиди розплющувалися від неочікуваного пробудження. Вони випускали зі своїх приватних помешкань цілу навалу мешканців, що все ще сонно позіхали та із острахом озиралися на всі боки.

- Усім розійтися по домівках! – Дзвінко виголосив наказовий чоловічий голос, розтікаючись між скупченнями допитливих людей. – Прошу повернутися до своїх квартир! – Голосно повторив своє розпорядження різкий тон, відбившись луною від стін переповненого схвильованими мешканцями під’їзду.

Хаотичний людський натовп, що бродив сходами під’їзду й гуртувався коло квартир, неохоче розступився навколо широкоплечого господаря командирського голосу. Той майстерно й рішуче взявся за керування впертими людськими потоками. Його великі руки, які покривала чорна тканина сорочки, віртуозно спрямовували свавільну течію роззяв, роз’єднуючи їхню величезну неслухняну купу на маленькі покірні групки. 

Незабаром під суворим командуванням кремезного чоловіка густі ряди людей значно порідшали. Тому його гучний категоричний голос задзвенів усе ближче до сконфуженої Еммі. Нарешті його холодні примружені очі звернулися прямо до неї, і залізні інтонації його безапеляційної вказівки вимагали від дівчини її негайного виконання.

Еммі, смиренно підкоряючись твердій вимозі чоловіка, спантеличено повернулась лицем до сходів, що вели до її житла. Її прощальний погляд хутко відлетів до квартири 53, розкриті навстіж двері якої обступали люди в чорній формі та деякі, найбільш непокірні мешканці будинку.

Повільні кроки підвели дівчину до вхідних дверей власної домівки. Еммі вже потягнулася до неї ключем, як раптом у її голові виникла бентежна думка. Вона запевнювала дівчину, що якщо та увійде до свої квартири, то вона упустить надзвичайно важливу мить. Адже жодне вікно помешкання Еммі не продемонструє її поглядові дворик, що примикає до ділянки п’ятиповерхового будинку та є єдиним виходом із будівлі. А коли уся метушня у будинку завершиться, всі її учасники покинуть дім озелененою територією саме цього невеликого двору.

Хіба Еммі хоче проґавити хоча б найменшу мить цієї майбутньої процесії? Еммі не хотіла. Тому, одразу ж відкинувши наміри повернутися додому, нечутна хода дівчини спустила її до проміжного сходового майданчика між четвертим та п’ятим поверхами. Маленьке квадратне віконце, що розташовувалося там, дивилось на пустий двір під будинком. Еммі незручно примостилась коло запорошеного пилом, низького підвіконня. Її темно-карі очі вичікувально дивились з вікна униз.

Хвилини тяжко тяглися, ніби перевіряючи терпіння Еммі, що помалу згасало, на витривалість. Коли залізна стійкість дівчини почала знесилено плавитися, картина, що вимальовувалася за віконцем, раптом набула нових фарб. Її безлюдне полотно враз збагатилося двома темними чоловічими постатями. Вони стрімко перетинали двір від під’їзду, двері котрого нарешті прочинились. У їхньому чорному діловому одязі Еммі безпомилкового розпізнала співробітників поліції.

Слідом за цієї парою чоловіків, дотримуючись невеликої дистанції, йшли два інші смоляні силуети. Вони швидко просувалися двориком, не помічаючи пильного погляду кавових очей Еммі, яка тихо спостерігала за ними зі свого укриття. Їхні величезні спини затуляли собою чиїсь невловимі обриси.

Здригнувшись від розуміння того, що ще трохи, і вона втратить із поля зору образ найважливішої персони серед цього таємничого кортежу, Еммі обережно відкрила маленьке вікно й насилу втиснула у його прогалину свою темноволосу голову.

Тепер поле її зору охоплювало знайому зовнішність приховуваної людини, яка слухняно крокувала вперед в оточенні похмурих поліцейських. Її зап’ястя звисали за спиною, намертво зчеплені блискучими наручниками. Праве плече податливо зігнулось під невблаганним натиском тяжкої долоні одного з чоловіків у чорній формі, що йшов зовсім поруч. Обм’яклі ноги майже волочилися землею, повільно підходячи до синьо-білої автівки, що терпляче чекала неподалік під’їзду.