ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 2 (40-41)

40

Тяжкі грозові хмари грізно згущались над містом й затьмарювали ясність недільної днини. У тьмяній квартирці, що розташовувалася на верхньому поверсі п’ятиповерхового будинку, блискучий промінець штучного світла раптом осяяв похмурість однієї з її кімнат. Разом із темрявою кімнати була порушена і її тиша. Це яскраво спалахнув тонкий екран смартфона Еммі й сильно здригнувся від ритмічної мелодії вхідного дзвінка.

Дівчина із цікавістю, якою засяяло її обличчя, миттю поглянула на телефон. Його сяючий і тремтливий екран світився іменем Леї.

- Я домовилась про зустріч із Вірою Наррат. Вона очікуватиме на нас біля входу у “Три сосни” (парку, де ми бачились із нею востаннє) за півгодини. – Командним тоном Лея стрімко звітувала і роздавала вказівки подрузі, не гаючи часу. – Не забудь прихопити знімки. Можливо, зорова пам'ять Віри Наррат краща за пам'ять Софії Локві.

Еммі спантеличено перетравлювала спожиту інформацію у завантажених відсіках свого мозку. Якусь хвилину після завершення дзвінка вона розгублено стояла на місці, так і продовжуючи стискати замовклий телефон коло вуха. Але коли безформні дані почутого повідомлення нарешті вишикувалися у зрозумілий сенс всередині її голови, Еммі поспішно зірвалася з місця й заметушилася. Її ноги гарячково бігали між кімнатами, у яких дівчина приводила себе до ладу, збирала необхідні речі та складала докупи численні фотознімки.

Незабаром вона, швидко зібрана й старанно підготована до зустрічі, помістила свою тендітну фігуру на пасажирське сидіння, зручно влаштовуючись у кондиціонованому салоні автомобіля таксі. Доброзичливі сіро-зелені очі водія привітно блиснули дівчині, відбиваючись у внутрішньому дзеркалі заднього виду. Молодий чоловік пристебнув ремінь безпеки, увімкнув радіо на середню гучність та плавним рухом повів машину у дорогу.

Міський пейзаж спритно проносився за вікном автомобіля, тихий звук двигуна розмірено сопів, мускулисті руки світловолосого таксиста міцно обхоплювали кермо, монотонні звуки говіркого радіо неустанно ораторствували. У цій добродушній атмосфері, якою оточив свою клієнтку сервіс таксі, Еммі безтурботно відкинулась на спинці заднього пасажирського сидіння і розслаблено прикрила повіки.

- Як мені кортить звернутися до нашої постійної рубрики! – Весело щебетав бадьорий голос невидимої радіоведучої, безжурно розлітаючись всередині автівки. – “Три дивовижні факти дня”! Тема сьогоднішньої трійки фактів – людина та її організм.

Галасливі слова ведучої перервала коротенька енергійна мелодія, після якої вона продовжила таким само жвавим тоном:

- Факт під номером 1, – викрикнув дзвінкий жіночий голос. – Людська кістка вчетверо міцніша за бетон. Уявіть, кістковий блок розміром із сірникову коробку здатен витримати вагу в дев’ять тонн!

Тепло-коричневі губи Еммі, що отримали свій колір завдяки шару нанесеної на них помади, вигнулися у легкій усмішці, обмисливши дивовижний факт, що долинув до її слуху із радіо. Дівчина знала, що менш ніж за хвилину вона назавжди викине його зі своїх спогадів. Вона вже не могла б пригадати кількість тонн, озвучених радіоведучою лише мить тому, як голос останньої урочисто оголосив “факт під номером 2”:

- Усі представники ссавців позіхають у відповідь на зівки інших ссавців із емпатії. Таким чином проявляється соціальна форма їхньої поведінки. Отже, якщо людина не заразилась вашим позіханням, це може свідчити про наявність у неї емпатичного розладу. – Витримавши коротку паузу, жартівливий жіночий голос тихо хихикнув: – Задумайтеся, можливо, ви маєте справу із психопатом!

Ні дивовижний факт під номером 3, ні виклад прогнозу погоди, що слідував за ним, ні співуча рекламна пауза, що його замінила, не досягав до вух Еммі, лице якої різко видовжилось та скам’яніло. Весь потенціал її уваги раптово зосередився на озвученому ведучою факті під номером 2. Після того, як той був вимовлений невідомими вустами незнайомки, думки Еммі не могли відігнати від себе його моторошну суть.

Тим часом таксі тихо прокотилось до критої автомобільної стоянки поблизу парку “Три сосни”. Колеса машини покірно загальмували власне обертання, тоді як збентежені думки Еммі все ще крутилися у її розбурханому розумі на повнім газі. Вони боляче тріпотіли у її скронях, штурхаючи дівчину зсередини щоразу, як вона ступала крок назустріч центральному входу обсадженого деревами парку.

Ті тривожні думки мимоволі відносили роздуми дівчини до короткої миті з її минулої бесіди зі старим сусідом. У ту недовгу розмову чоловік дав Еммі зрозуміти, що у його старечій пам’яті не знайшлося куточка для найменшого спогаду про неї. Під кінець тієї зніченої розмови Еммі й не помітила, як змученість та пригніченість видавили із її вуст протяжне позіхання, на яке літній чоловік відповів лиш холодним байдужим поглядом.

“Невже байдужість закладена у людині на підсвідомому рівні? Такому елементарному й примітивному, як просте позіхання, що зазвичай заражає того, хто стає його свідком?” – Із інтересом запитала одна із численних думок, що настирливо вешталась у дівочій голові.

Напружений потік її невгамовних думок неохоче стишився, коли погляд Еммі натрапив на трав’янисто-зелені очі Леї. Її рудоволоса подруга стояла коло старезної сосни й радісно помахала прибулій дівчині рукою, обгорнутою у напівпрозорий рукав білої шифонової блузи. За мить пухнасті гілки хвойного дерева огорнули своєю тінню обох дівчат, поки ті терпляче чекали прибуття своєї гості.

Незабаром широкі стегна Віри Наррат стрімко завихляли неподалік входу у парк. Жінка хутко наближалась до Еммі та Леї, обличчя яких, помітивши її, прикрасились люб’язними посмішками, а в дівочих очах запалала іскра невідступної надії.