ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 2 (35-37)

35

Невисока русява співробітниця бібліотеки № 20 дослужилася до свого малоцікавого бібліотекарського чину більше восьми років тому. Разом зі своєю нуднуватою посадою вона здобула багаторічні спокій і тишу, якими був сповнений кожен її робочий день. Тому дзвінкий жіночий вигук незнайомки у читальній залі, який бібліотекарка почула, знаходячись у своєму окремому кабінеті, здався їй разюче голосним. Німота, яка так дбайливо оберігалася у бібліотеці, була різко перервана.

Бліда рука бібліотекарки саме підносила до свого воскового обличчя білу фаянсову чашку. Рух її руки був дуже обережним, аби не пролити гарячий чай, котрий доверху наповнював посудину. У цей момент за стіною гучно роздався зойк. Рука злякано смикнулася. Гаряча вода плеснула їй на долоню і боляче припекла її шкіру. Інші бризки чаю замазали брючний костюм жінки ніжно-ментолового кольору коричневими плямами. Фізіономія бібліотекарки сконфужено витягнулася. Спітніла й почервоніла, вона обережно висунулась у вузький дверний просвіт, оцінюючи обстановку у читальній залі.

Глибоко посаджені сірі очі вивчаюче розширились, помітивши стрункий силует молодої дівчини. Правильні риси обличчя незнайомки змащувалися налиплими на лице пасмами темно-каштанового волосся. Та в них однаково упізнавались відчуття суму й збентеження. Дівчина нерухомо стояла навпроти одного із багатьох бібліотечних столів, розкиданих темно-синіми квадратами по просторому приміщенню.

Нарешті бібліотекарка вийшла зі своєї схованки, попрямувавши назустріч відвідувачці. Аби встановити хоча б мінімальну комунікацію, комусь із цієї пари знічених дівчат доведеться докласти максимум зусиль та приборкати свої спантеличені емоції. Оскільки саме Еммі була зацікавлена у тому, аби їй надали допомогу, вона першою доброзичливо звернулась до налитого малиновими фарбами обличчя бібліотекарки:

- У жодному разі не хотіла вас налякати, – почала дівчина, безпомилково вгадуючи значення виразу, що приклеїлося кумедною маскою на лиці навпроти. – Я засмутилась, оскільки загубила тут важливу для мене річ. Та, повірте, я зовсім не бажала нести свою засмученість в маси.

Слова Еммі викликали нерішучу посмішку на обличчі бібліотекарки, що потроху повертало собі звичну блідість свого тону. Еммі, яка й сама трохи заспокоїлась, продовжила тихим врівноваженим голосом:

- Я випадково залишила свій гаманець ось тут, – вказівний палець дівчини легенько торкнувся темно-синьої поверхні столу, яка наразі була пустою. – Як тільки я це збагнула, то одразу ж повернулась за ним, проте його місце виявилось порожнім.

Русяве волосся бібліотекарки злегка хитнулося, кола жінка розуміюче кивнула поясненням Еммі. Її розум прояснився і миттю почав розмислювати над рішенням проблеми.

Жінка добре усвідомлювала, що відтоді, як розпочалася її післяобідня зміна, вона була єдиною ознакою життя у неживій атмосфері бібліотеки № 20. Та оскільки повне безлюддя та безмовний спокій супроводжували її щоденно, жінка часто дозволяла собі таку безневинну вільність, як самовільне відсторонення від стійки у читальній залі та добровільне самітництво у своєму однокімнатному кабінеті за стіною. Тож факт її тривалого відлучення від свого безпосереднього робочого місця похитнув переконаність бібліотекарки у тому, що сьогоднішній день не став виключенням для звичних пустоти й самоти бібліотеки.

Відчуття провини миттю захопило серце збентеженої бібліотекарки. Тому вона поставила перед собою негайну мету – допомогти дівчині та скинути зі своїх плечей тяжкість вини. Не розібравшись як слід у деталях інциденту, вона самочинно звалила на себе всю відповідальність за нього. Вона була впевнена, що саме її недбалість спричинила зникнення чужої власності із самого серця підконтрольного їй книжкового святилища.

За мить дві пари жіночих очей слідкували за нудними подіями бібліотеки сьогоднішньої днини, що розгорталися на мерехтливому моніторі старого комп’ютера. Хоча відзняті записи єдиної камери спостереження демонстрували відео у прискореному режимі, здавалося, що дівчата радше дивляться на нерухоме фото, ніж на відео, що мало б бути хоч іноді динамічним.

Еммі дивувало, як легко бібліотекарка запропонувала їй поглянути на матеріали із відеокамери. Все ж, переглядаючи їх, дівчина задовільно відмітила про себе, що стіл, який вона свого часу обрала у читальній залі, перебував прямо у центрі об’єктива камери.

Нарешті зображення на екрані комп’ютера пожвавилось, коли у поле зору відеокамери потрапила фігуриста блондинка, котра діловито пройшлася між рядами книг. Вона була бібліотекаркою, що працювала з ранку до обіду. Її римський профіль, варварськи урізаний маленьким масштабом екрана, через деякий час знову вигулькнув у кадрі, коли двері зали відчинились і до приміщення увійшла тендітна дівоча фігура. У цій фігурі Еммі одразу ж упізнала себе.

Недовго посидівши на передовій лінії читальної зали, що чітко фіксувалася оком камери, дівчина погортала товсту книжку, повиймала й поскладала вміст гаманця, порозглядала пусті столи бібліотеки й незабаром покинула межі, на які дивилась відеокамера.

Скоро млявий кадр знову наповнився життям, коли до нього забрела інша жіноча постать. Вона швидким кроком підійшла до столика, за яким нещодавно сиділа Еммі, й зацікавлено нахилилася над ним.

- Це наша прибиральниця. – Рівний голос, що пролунав з-під солом’яно-русої шевелюри бібліотекарки, ідентифікував нову дійову особу на екрані.

Прибиральниця – маленька жіночка, яка хутко пересувалася між столами читальної зали, немов шахова фігура клітинами гральної дошки – проминала темні столи один за одним, залишаючи їх у зразковій чистоті та бездоганному блиску. Коли жінка відходила від столу, де лежали забуті речі Еммі, той залишився не тільки чистим і блискучим, а й пустим. Товста книжка та пухкий гаманець опинилися у її маленьких руках.