ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 2 (30-32)

30

У вухах Еммі боляче роздався гучний істеричний плач. Із кожною наступною секундою він усе голоснішав, перетворюючись на нестерпний пронизливий крик. Налякана цим вереском, дівчина підвелася та у цілковитій темряві повільно прослідувала до місця, звідки долинали незмовкні лункі звуки.

Еммі майже навпомацки пройшла крізь плутанину довгих темних коридорів. Нарешті шум ридань відчутно зазвучав десь зовсім поруч від неї. Вона ступила ще з десяток кроків, коли непроглядна темрява раптом розсіялась, поступившись яскравому світлу, що щедро залив кімнату. Сяйво спадало із одинокої грушоподібної лампочки, яка крутилася над джерелом крикливого голосіння.

Засліплена різким світлом, Еммі заплющила очі, чекаючи, доки ті пристосуються до різкого переходу із мороку до сяйва. Знову відкривши їх, погляд дівчини охопив чотири крихітні люльки, що заколисували у своїх ніжних обіймах чотирьох немовлят. Світло від ліхтарика над дітьми осяювало їхні почервонілі від тривалого ревіння, маленькі обличчя. Малюки виглядали покинутими й самотніми. У їхніх дрібних оченятах-ґудзиках бентежно тремтіла іскра скорботи.

Не встигла Еммі наблизитися до чотирьох гамірливих люльок, як зловісне морозне дихання, що потягнулося її довгою шиєю, миттю відволікло увагу дівчини від печальних дитинчат. Шкіру залоскотав невидимий подих чужинця, від чого світлі волоски на ній стали дибки. Шлунок нудотно стиснувся. Усередині похолов кожний орган. Материнський інстинкт, що так і не встиг розквітнути у дівчині, придушився іншим, потужнішим інстинктом – самозбереження.

Тіло Еммі несвідомо здригнулося, коли неподалік неї блимнула смертельним вогнем сяюча блискавка. За блискавкою своєю могутньою силою Еммі налякав порив скаженого вітру, що, на мить піднісши її вгору, прикув тендітне дівоче тільце до дальнього кутку кімнати. За цим по стінам приміщення та по Еммі вдарили великі дощові краплі, що гатили прямо в очі майже осліплої дівчини. Її сплутані коричневі локони роздмухувало люте віяння бурі, що нестримно бушувала й посилювалася із кожною секундою.

Цей грізний момент смертоносної негоди швидко виштовхнув із пам’яті Еммі останні зворушливі спогади про чотирьох стражденних немовлят. Їхніх люльок вже й слід прохолов. Натомість її погляду явилось ще трагічніше зображення. Невагоме тіло незнайомої їй дівчини витало над землею, доки штормовий вихор грубо хитав його із боку в бік. Бідолашну дівчину то боляче скручувало, то люто жбурляло зі сторони в сторону, то болісно катувало, калічачи її крихку плоть.

Раптом обличчя невідомої мучениці, яке спотворював невимовний біль, відкрилося погляду Еммі. Її очі, примружившись від сильного вітру й безперервної зливи, зі страхом впізнали ніжно-блакитні очі, що згасали на скривдженому дівочому лиці.

- Марія. – Тихо прошепотіли вуста Еммі, і знайоме ім’я миттю заглушила громова мелодія невгамовної бурі.

Світловолосу Марію нещадно вдарив наступний шквал урагану, роздираючи її бліду шкіру й ламаючи кінцівки. Еммі востаннє кинула своїм прикрим поглядом на безпорадну постать дівчини. Жодної надії на її порятунок від нескінченного мордування непідвладною людині стихією не було. Від відчуття приреченості Еммі міцно закрила очі, немов дитина, що таким безглуздим чином ховалася від монстрів під своїм ліжком. Але якщо цей метод і діяв для дитини, аби та відгородилася від нафантазованих монстрів, то цей прийом був зовсім неефективним для Еммі, монстри якої вже підступили до її тремтячих ніг.

Тож змоклі ніжки Еммі затремтіли ще напруженіше, коли холодні дощі раптом перетворилися на справжні крижані зливи. Температура повітря стрімко котилася донизу. Ще мить – і до армії студеного потоку зливи доєдналися гнівні солдати у вигляді громіздких зерен граду. Вони спадали, здавалось, із самої стелі цього дивного приміщення, приземляючись тяжкими бомбами на його підлогу.

Хоча ніс Еммі почервонів від холоду й майже втратив здатність до нюху, нікчемних залишків його колишньої здібності до розпізнавання запахів вистачило, аби уловити різкий сморід, що раптово дмухнув ядовитим подихом в обличчя дівчини. Еммі опустила карі очі вниз й із відразою поглянула на джерело смердючого аромату.

Прямо біля її ніг розпливалося тягуче, зловонне болото. Воно швидко розповсюджувалося на крихітні острівці ще не заплямованих його брудом берегів. А рівно у центрі болота, немов відмічена циркулем крапка посеред окресленого кола, стирчала верхня частина людської фігури. Тіло, що проглядалось із гидкого місива, було до пояса оголеним і належало чоловікові. Незряча пара його очей, ніби два зів’ялі бутони, уп’ялася скляним поглядом у власну плоть, котра повільно гнила у болоті. У понівеченому тілі роїлися, немов звивисті черв’яки, заплутані кишки та хлюпало пріле желе з інших затхлих органів.

Еммі, насилу утримуючи свій погляд на перекошеній стражданнями фізіономії чоловіка, раптом помітила у ній колишню проникливість, якою сяяло лице Пітера Гулана, знайомого їй бібліотекаря. Тепер те обличчя повільно згнивало, а разом з ним гнили і останні риси, що донедавна належали чоловіку.

Слідом за безрадісним положенням чотирьох малюків, стражданнями Марії Луксур та мордуваннями Пітера Гулана, низка наступних подій, що захопила у свої цупкі тенета Еммі, протікала неприродньо стрімко. Масовість, що її вирізняла, затьмарила собою всі минулі епізоди нещасть, які пробігли перед очима дівчини.

Великий гурт стомлених чоловіків і жінок замореними й знесиленими рухами перетягували із місця на місце якісь величезні вантажі. Ці дивні робітники, ненароком стикаючись одне з одним, миттю вдавались до лютої бійки, дарма переводячи свої й без того майже вичерпані сили на запекле варварство.