ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 2 (26-29)

26

Нагода оцінити ефективність камери відеоспостереження, що наглядала за занедбаною старою будівлею, випала Еммі та Леї лише через півроку потому, як вони оснастили будинок цим пристроєм.

У ту днину квітучий аромат пізньої весни солодко розносився міськими вуличками та пряно підіймався над дахами велетнів-хмарочосів та бізнес-центрів. У ту казкову пору повсюдної закоханості та імпульсивної захопленості серця молодих людей тільки тим і займалися, що хвилююче билися, збивалися з ритму, тривожно завмирали чи прискорено стукотіли від романтичної гарячки, що розквітала навесні у їхніх грудях. Так було і з серцями Еммі та Леї, які того дня синхронно затремтіли, немов екзотичні метелики, яких хлоп’ята заарканили сачком. Але приводом тому були зовсім не амурні витребеньки весни.

Побутують думки, ніби давньоримські воїни піддавалися перевірці на наявність одного з двох гормонів – кролика або лева. Якщо перед лицем смерті обличчя воїна бліднуло, то його натура вважалася кролячою. Якщо ж його обличчя наливалося червоними фарбами, це свідчило про його приналежність до левової породи.

Здається, сучасне людство називає ці гормони більш науково – адреналіном та норадреналіном. Перший підвищує артеріальний тиск, звужує стінки судин, прискорює пульс і дихання – загалом, провокує страх, що перетворює людину на тривожне звірятко, кролика. Тоді як другий стабілізує артеріальний тиск, знижує больову чутливість, змушує протистояти небезпеці – інакше кажучи, пробуджує у людині лють, властиву хижій тварині, левові.

Ні Еммі, ні Лея у той момент навіть не здогадувались, що давньоримські воєначальники негайно б штурхонули їх зі своїх рядів солдат-левів, помітивши, як їхня шкіра вицвіла білим забарвленням, боягузливо зблякнувши перед лицем смерті. До того ж, смерті не їхньої.

Мобільні телефони обох дівчат співуче писнули, коли їхні застосунки сповістили – датчики руху, що слідкували за будівлею, активувались. Моторошний будинок холоднокровно обтрушувався від довгої мирної сплячки. Він розкривав свої запилені сонні повіки, розпрямляв важкі плечі, позіхав смердючим ротом. Щось – хтось – пробудило зловісну будівлю, знову посіявши у ній смертельне зерно.

Лиш один дівочий доторк пальця до сенсорної панелі смартфона – і винуватець, що розворушив осине гніздо будівлі, покажеться настороженим поглядам дівчат, сповненим тривожними передчуттями.

Хоча Еммі та Лея територіально перебували у різних місцях, ментально вони переживали ті самі почуття, ділячи їхній смуток на двох. Ба більше, на фізичному рівні дівчата відчули однаковий холодок, що пробігся їхніми спинами разом із цілим роєм мурах.

Вказівні пальці Еммі та Леї одночасно змахнули, немов невидимі смички, що збиралися пройтися струнами жалісливої скрипки, і плавно приземлились на віконце сповіщення у телефонах. Те сповіщення лукаво пропонувало дівчатам зазирнути за лаштунки лячної вистави, перший акт котрої вже розгортався на сцені знайомої їм будівлі.

Будинок, який звик до браку сторонньої уваги, тепер не страждав від самотності. Його темна зала вітала невідомого гостя, чиї обриси туманно промальовувалися посеред сірих стін. Той гість непорушно застиг посеред кімнати, і у цій завмерлій позі можна було роздивитись лінії, що безперечно належали чоловічій статурі.

На якусь мить дівчатам здалося, що зображення із будівлі стоїть на паузі, однак невдовзі незнайомець на екрані поворухнувся і вони зрозуміли – хода і рухи невідомого були до того неспішні, що пряма трансляція його переміщення виглядала немов уповільнена кінематографічна зйомка.

Дивлячись на неквапливий хід невідомого, Еммі раптом згадалися часи, коли вона навчалася у сьомому класі. У той рік кожного вечора п’ятниці дівчина зручно влаштовувалася на величезному м’якому кріслі у вітальні. На колінах неодмінно лежала відкрита пачка сирних кукурудзяних паличок, котрими вона хрумтіла, доки дивилася музичне телешоу, де свої таланти проявляли маловідомі амбіційні співаки й співачки. Після своїх виступів вони отримували оцінки від професійного зіркового журі. А потім відбувалося глядацьке голосування.

Щотижня один із учасників – той, хто набирав найменшу кількість балів за результатами оцінювання журі та глядачів – вибував із проекту. І найнапруженішим моментом шоу було очікування, поки зі сліпучих вуст ведучої нарешті злетить ім’я того, хто покидає телешоу. Здавалося, ведуча завжди надмірно тягнула час, вдаючись до фальшивих драматичних пауз та занадто довгих перерв у промові. Так вона змушувала глядачів завзято прилинути до телеекранів у нервовому очікуванні. Еммі завжди роздратовано зверталася до тієї ведучої, бубнячи під свій маленький носик: “Та поспіши ж!”.

І ось тепер, декілька років потому, стоячи із пакетом питного полуничного йогурту посеред супермаркету і стискаючи у руці телефон, Еммі знову невідривно витріщалася на дійство в екрані і знову, ніби маленька нетерпляча семикласниця, капризно наказувала незнайомцеві, що повільно перетинав залу покинутої будівлі, поспішити.

Тим не менш, невелика фігура невідомого, анітрохи не реагуючи на звертання Еммі й аніскільки не прискорюючи крок, продовжувала повільною ходою подолання наміченого ним шляху. Невідомо, скільки безкрайніх хвилин промайнуло й скільки холодних краплинок стекло чолом знервованої Еммі, коли загадковий візитер врешті дістався до пункту свого призначення. Ним виявився брудний письмовий стіл у кутку приміщення, на котрий сперлась долоня незнайомця.

Стоячи коло столу, незнайомець переминався із ноги на ногу, немов не міг згадати, чому він опинився у цьому неосвітленому, неприємному, запиленому домі. Обмислюючи свої невідомі думи й відшукуючи у пам’яті необхідні спогади, він відбивав поверхнею столу своїми сухорлявими пальцями ритмічний стукіт, що був чутний лише його вухам.