ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 2 (23-25)

23

Жодні негаразди, навіть нові вбивства – особливо нові вбивства, – не тільки не відволікали Лею від літературних лекцій професора Віктора Фальми, а й, навпаки, підвищували інтерес дівчини до них. Тож Лея ні за яких обставин не пропускала свої зустрічі із професором в аудиторних стінах. Сидячи у лекційній залі, дівчина спокійно розмислювала над мотивами серійного вбивці під приємні звуки низького голосу професора Фальми.

Якщо Лея вбачала свій шлях до розкриття особи вбивці через знання, якими її забезпечував професор Віктор Фальма, то Еммі йшла до цієї мети шляхом пізнання іншого професора – Едгара Донаті. Вкотре її пам’ять намагалася відшукати серед дрібних крупинок власних спогадів гострі риси обличчя, що незворушно дивилися на неї з чорно-білого фото на сайті Університету культури і мистецтв.

Невідомий чоловік, що витріщався на Еммі зі своєї неприступної фортеці – свого електронного портрета, – пробуджував у дівчині відчуття, хоч те й було всупереч розумності та логіці, ніби він був їй давнім знайомим. Він був для Еммі тією самою причепливою мелодією із пісні, чий невигадливий мотив ти усе насвистуєш, але ніяк не можеш наспівати так, аби згадати із пісні хоч один рядок.

Поки Лея непохитно дотримувалась свого переконання щодо значущості “чому” у лінії скоєних вбивств та солідними кроками минала коло за колом у вивченні укладу Пекла, Еммі стала менш категоричною щодо значущості “хто”, адже так і тупцювала на місці, ні на сантиметр не зрушивши від одночасно знайомого й незнаного обличчя пана Донаті.

Хоча і одній, і іншій дівчині у майбутньому обов’язково відкриються відповіді на питання, що із такою напругою крутяться зараз у їхніх юних головах, наразі обидві мають старанно працювати над їхнім розкриттям та зосередитись на підказках долі, аби у потрібний момент зуміти їх виявити та правильно ними скористатись.

Тієї години, коли Лея слухала чергову лекцію професора Фальми, Еммі перевела погляд від фото професора Донаті на поцятковану червоними відмітинами мапу міста. Ті яскраві точки так рясно позначали місця злочинів, що, здавалось, складалися у химерне сузір’я на синьому тлі нічного неба. Дивлячись на те криваво-червоне сузір’я, темно-бурі брови Еммі хмурились. Між ними пролягла довгаста підозріла складка.  

Помічаючи кожну адресу червоною цяткою на карті, дівчина тричі перевіряла її правильність, звіряючись із повідомленнями у газетах і телепередачах. Вказівний палець Еммі обвів багряну змійку із крапочок, що звивалася на папері мапи. Та ядовита змія немов обвивала її власну домівку – невеликий п’ятиповерховий будиночок, у якому знаходилася квартира дівчини. Від цього моторошного усвідомлення її вразливе серце обірвалось у п’яти, рожева шкіра зблідла, у грудях похолоднішало.

Таким само яскравим червоним кольором, яким багряніли плями на поверхні мапи міста, спалахнуло небезпечне відчуття всередині Еммі. Підступний незнайомець, який вбивав своїх жертв із лиш йому відомих причин, скоював свої страшні злочини на тих вулицях, котрими бродила і її тінь, душив своїх жертв у провулках, де походжали і її ноги, ламав ребра вмираючих людей на тих стежках, котрими пролягав і її шлях.

Еммі зі страхом задумалась, чи не перетиналися їхні дороги якоїсь звичайнісінької днини, чи не стикалися у раптовому зіткненні їхні погляди, чи не посміхалися їхні обличчя ввічливими посмішками одне до одного, чи не зіштовхувалися їхні плечі на вузькій стежині. Якби Еммі знала, якими близькими до істини були її думки, це лячне знання, певно, ранило б її чутливе серце гостріше ножа.

“Навіть якщо вбивця десь поруч, чому мені його страшитися? Він же забирає лише грішні душі.” – Подумки заспокоювала себе Еммі. Та полегшення від цих самообманних навіювань не дуже довго протрималась у її думках, адже дівчині миттю згадалось: “Хто з вас без гріха, нехай першим кине у неї камінь”.

24

Сильні пориви вечірнього вітру плескали в обличчя Леї холодними краплями дощу. Мокра й змерзла, дівчина зіщулилася від знущань зловісної погоди під невеликим козирком над вхідними дверима до п’ятиповерхового будинку. Цей маленький клаптик сухої землі, на котрому ледь вміщалася мініатюрна дівоча фігура, був немов крихітним острівцем посеред безкрайніх штормових вод океану.

Невблаганні протяжні гудки, що звучали із невеликого пристрою домофона, ніби підспівували завиванням протягу й уханням зливи. Нарешті звідти долинув тихий голос Еммі. Тільки-но вона почула похмурий тон подруги, двері одразу прочинились, вичавивши із себе мелодійну ноту.

Лея поспіхом влетіла у сховище під’їзду, рятуючись від пронизливого холоду й морозної вологи. Вона підійнялась на третю сходинку, коли почула позаду себе тихий звук. Хтось пройшов слідом за дівчиною у під’їзд, поки двері повільно зачинялись за її спиною.

Дівчина, думки котрої протягом тривалого часу були цілодобово поглинені невідомим убивцею, що й досі безкарно орудував у місті, не могли зреагувати на когось, хто нечутно підкрався до неї у вечірній темряві, інакше як на небезпеку. Тож вона, набравшись відчайдушної хоробрості й не гаючи часу на роздуми, різко розвернулася й із силою штурхнула свого переслідувача.

Її очі, сповнені панікою, та очі незнайомця, залиті болем від падіння, шоковано переглянувшись, одночасно розширились від подиву. Від несподіваного рандеву обидва учасники цієї дивної події голосно пискнули.

На щастя, за декілька секунд переполох відхлинув від їхніх голів. І Лея, і незнайомець із інтересом розглядали одне одного. Насторожені зелені очі Леї пройшлися чоловіком, що й досі сидів на сходах. Коло його ноги лежала, широко розкрившись, пузата текстильна сумка. Поруч із сумкою були розтрушені груди кореспонденції, котрою та була доверху набита. Каламутно-сині очі чоловіка у цей час оглядали привабливу рудоволосу дівчину, яка зі спантеличеним виразом на своєму гарненькому обличчі височіла над ним.