ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 2 (16-18)

16

“І все-таки немає нічого ліпшого за гарячий чорний чай у ранок вихідного дня”, – спало Еммі на думку, коли на кухні заверещав чайник із киплячою для чаю водою.

Суботній ранок обіцяв їй бажаний відпочинок від буденності, тож Еммі прагнула якомога скоріше ним скористатись. Та спершу вона мала відвідати свою давню знайому, непривітну одноповерхову будівлю із моторошними секретами всередині. Інтуїція підказувала дівчині, що сьогоднішній візит до будівлі не змарнує багато часу та не злякає сюрпризами.  

І дійсно, все склалося так, як те передрікало передчуття Еммі. Тож подумки висловивши йому свою вдячність, дівчина, радісна та піднесена, прогулялася до невеличкої кав’ярні, яка постійно пахла свіжою випічкою. Той аромат завжди міг запаморочити Еммі голову так, що їй було не під силу стриматися, аби не зазирнути досередини та не скуштувати мигдальний круасан, чорничний мафін чи будь-який інший кондитерський делікатес.

Іноді, купивши свіжу булочку, Еммі несла її в паперовій обгортці додому, обережно обхоплюючи її долонями так, аби та не втратила своє чарівне тепло. Вже вдома дівчина, із повним ротом слини, розгортала її та із задоволенням з’їдала, запиваючи великими ковтками чаю. В інші дні, як сьогодні, вона не переймалася збереженням випічки до повернення додому, й насолоджувалась нею прямо на ходу, тримаючись краєчками пальців за замаслений обгортковий папір.

Потішивши себе смаколиком, Еммі провела решту суботнього дня за книжкою, розгорнутою на колінах. Сьогодні вона читала один із тих сумних романів Ремарка, де героям ніколи не дожити до фіналу історії.

Таким, усамітненим та спокійним, був ідеальний день Еммі. У ньому не було місця нікому, окрім неї. Її влаштовувало бути віч-на-віч із собою, із власними думками та бажаннями. Тому, коли літери на сторінках книги, яку вона все слабкіше тримала у руці, почали розпливатися перед її сонними очима, а телефон раптом сповістив про дзвінок від Леї, вона дуже неохоче погодилась провести неділю разом.

Ще не настала обідня недільна пора, а Еммі вже стояла на порозі маленького кафе у мексиканському стилі. Хоча інтер’єр закладу вигравав яскравими різнобарвними кольорами, перше, що кинулося Еммі в очі – червоне волосся Леї, яскравість якого не могла затьмарити навіть неонова вивіска, що сяяла прямо над ним.

Ледве побачивши обриси Еммі у дверному проході, Лея одразу вітально помахала їй рукою. Обидві дівчини влаштувалися за круглим столиком, на якому незабаром офіціант розставив два високі стакани. Із зеленою рідиною всередині – перед Леєю, а з жовтогарячим напоєм – навпроти Еммі. Офіціант зник із поля їхнього зору на хвильку, після чого повернувся із закусками: тако з рибою та тако з гострою куркою.  

Запанувала недовга мовчанка, доки дівчата куштували принесену їжу. Оскільки Еммі завжди притримувалися принципу “коли їсиш – мовчи й не диш”, першою тишу порушила Лея. Лея не мала жодних вірувань та забобонів, як саме їй поводитися за обідом. Можливо, саме це й не дозволяло їй зімкнути вуста ні на хвилину. Вона все говорила й говорила про те, як очікує завтрашньої лекції з літератури Відродження, про яку вона дізналася від збитого ними коло їдальні хлопця.

Еммі, яка все ще оплакувала загибель героя-гонщика із прочитаної вчора книги Ремарка, ніяк не могла зосередитись на давній літературі, про яку невпинно говорила Лея і яку вона явно не збиралась читати. Хіба письменники Відродження оспівували трагічне кохання автомобільного гонщика та хворої на туберкульоз? Навряд чи.

Вона із нудьгою приклалася губами до смугастої трубочки, що стирчала із її лимонаду ядерного кольору, терпляче слухаючи Лею, коли та раптом запропонувала:

- Може, ти все ж зміниш думку та складеш мені компанію? – Благальний погляд зелених очей щемливо поглянув на Еммі. Побачивши, що самим поглядом подругу не переконати, Лея поспішно додала: – Не хочеться бути чужинцем у вже згуртованій компанії слухачів.

- Аякже! Одне-єдине заняття їх точно міцно згуртувало! – Кепкував жартівливий тон Еммі. Та помітивши, що Лея дивиться сумними очима у відповідь, вона ласкаво заспокоїла подругу: – Тобі не варто перейматися. Це нормально, що на початку навчального року кожен студент часом почуває себе чужинцем серед інших. Та не варто забувати: ті “інші” такі само чужинці, як і ти.

Лея цілу хвилину мовчала, що було для її говіркої натури надзвичайно незвичним явищем. За цю хвилину вона напружено обмірковувала, чи треба їй бути максимально відвертою із Еммі щодо своїх відчуттів. Вирішивши, що все ж варто хоча б спробувати, вона невпевнено сказала:

- Та є ще дещо, окрім звичайного небажання бути у незнайомому середовищі одинаком. – Дівчина знову перервалась, зважуючи свої думки. – Не знаю, чи зрозумієш ти, проте, коли я побачила той підручник, “Література Відродження”, і дізналася про ті лекції, мені здалося, що там я зможу знайти частинку пазла нашої головоломки вбивств. Звісно, ти можеш мені не вірити, адже це не піддається жодному логічному поясненню. Це виключно відчуття…

Лея затнулась, не змігши підібрати слів, аби завершити власну думку. Та Еммі і не потрібно було, аби вона її завершувала. Еммі було відомо, що означає покластися на геть нелогічні відчуття замість логічних доводів розуму, як нікому іншому. Тому вона розуміюче зазирнула до зелені очей Леї:

- Кажеш, початок о 12:40? – Еммі покопирсалась у глибинах своєї чорної сумочки, врешті діставши звідти маленький прямокутний блокнот у твердій палітурці, що слугував їй щоденником. Вона пробіглася очима його сторінкою, поверх котрої лежала тоненька закладка із червоної тканини. Погляд її наткнувся на написаний від руки розклад, прочитавши який, вона про себе полегшено зраділа, та ззовні трималась серйозно. – На жаль, у цей час я маю заняття. Але, якщо воно завершиться раніше, то я приєднаюсь до тебе та твоїх фанатів Відродження.