ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 2 (1-7)

РОЗДІЛ 2

1

Повіки Еммі широко розплющились. Темний колір її очей злився із темнотою ночі, посеред безпросвітності котрої вони відкрилися. Тіло дівчини огортало тепло, яке накривало його разом із тяжкою ватною ковдрою – неодмінним атрибутом засніжених зимових ночей. Та невідоме тривожне почуття раптом обсипало її холодними мурахами, що пробігли спиною дівчини гігантськими загонами. Від них солодкість сновидінь розвіялась. Еммі струхнула із себе м’яку теплоту свого нагрітого укриття, відклавши пухку ковдру й ступивши ногами на холод лінолеуму. 

Розум, що ще не встиг прокинутися від сну, нерішуче скомандував ногам дівчини, що відчувалися такими само ватними, як і ковдра, що нещодавно їх накривала, підняти Еммі із ліжка. Далі вони стали повільно просуватися чорнотою квартири, зупинившись лише тоді, коли пальці дівчини намацали вимикач світла біля входу до ванної кімнати. Очі Еммі, звиклі до темряви, неприємно залилися яскравим світлом, що заблищав із трьох лампочок попід білою стелею кімнати. Обличчя дівчини скривилося від раптового нестерпного сяйва.

Вона зачекала, доки мерехтливі червоні і жовті цятки, що невгамовно застрибали перед її очима, нарешті покінчать зі своїм безладним бігом. Коли її зір зрештою вирівняв розпливчасті плями у чіткі білосніжні обриси умивальника, Еммі повільно встала навпроти нього, поглянувши на своє несимпатичне відображення у круглому дзеркалі, що висіло над краном. Обличчя набрякло від тривожного сну, а зазвичай гладенькі щоки спотворювали  діагональні смуги, залишені від тривалого зіткнення із подушкою. За зображенням дівчини віддзеркалювалася світло-сіра шторка, що відгороджувала глибоку білу ванну. 

Еммі розглядала власне відображення і віддзеркалення обрисів кімнати навколо себе. Та зазирнувши прямо у свої розпухлі очі, що віддавали теплим відтінком кави, й спробувавши передивитися власне дзеркальне “я”, ті стали здаватися дівчині більш виразними. Сонна припухлість плавно спадала із них, зіниці звужувались, а насиченість карого кольору помалу роз’їдалась плямами, що враз розтіклися в очах немов від пензля, сповненого водою, який опустився на ще не засохлу акварель й розрідив своїм дотиком її коричневі тони. Невдовзі бурі відтінки стали швидко мутніти, спочатку потьмянівши, та після наповнившись новими тонами. Виглядало так, ніби на темному весняному ґрунті, де тільки-но розтанув сніг, проросла перша зелень трави.

Здавалося, Еммі моргнула лише на часточку секунди, але після вона із відчаєм виявила: каштановий відтінок її очей змістив чужий її очам, яскраво-зелений колір. Та зміни відбулися не лише із очима. Форма овала, притаманна її обличчю навіть попри підпухлість, розбухла до круглої. Вилиці загубилися у пухкості, якої набули її щічки. Нижня губа, котра завжди була вдвічі повніша за верхню, потоншала і тим самим вирівняла вуста. Лінія її губ, які тепер стали пропорційними, раптом самовільно розтягнулася у незнайомій усмішці. А знизу, на такій само розповнілій шиї, проступив темно-синій відбиток, що товстою гематомою обкрутився навколо неї.

Еммі дивилася прямо перед собою, на місце, де ще хвилину тому вона бачила власне зображення. Та тепер дівчина не помічала жодної схожості із тим обличчям, що дивилося на неї із дзеркальної поверхні навпроти. Через непереборний страх поворухнутися – адже найменший рух, що не відобразився б у дзеркалі, остаточно утвердив би її у думці щодо присутності поряд чужинця – дівчина завмерла в очікуванні невідомого. А чуже відображення продовжувало посміхатися до неї своєю дивною усмішкою та споглядати її своїми зеленими очима.

Еммі відчула, як із її горла назовні проривається саме серце, високо підскакуючи всередині та оглушливо стукаючи у скронях. Дівчину почало нудити. Водночас істота навпроти, ніби копіюючи Еммі, і собі скривилася. Сяюча посмішка згасла, замість неї із губ продерся хриплий звук, що вдарив луною у порожнечі ванної кімнати.

Минуло не більше хвилини, як дівчина знову опанувала себе. Тонкі губи навпроти й собі задоволено розширились у посмішці, повертаючись до звичної їм форми півкола. І саме тоді Еммі зрозуміла: перед нею було зовсім не її викривлене відображення. У дзеркалі постала зовнішність хлопця, котру вона бачила лише на фотокартках. Риси обличчя, що виглядали до неї, були рисами хлопчини із нещодавно знайденої фотографії. Посмішка, що світилася їй із дзеркала, зелені трав’янисті очі, що витріщалися з-за дзеркального скла – усе належало Адамові Іраху.

Як тільки Еммі збагнула цю страшну істину, хлопець навпроти неочікувано звернувся до неї:

- Знайди наступного, – випали із його вуст, немов яблука із порваного пакету, скриплячі слова.

Та замість одного із тисячі питань, що враз закрутились у голові Еммі після почутого прохання юнака, із глибин її грудей вирвався лише надірваний пронизливий крик. Із жаху дівчина зарепетувала так гучно, що її голосіння оглушило її власні вуха, у яких від того болісно запищало. У цьому нестерпному безперервному кричанні картинка перед очима Еммі раптом звузилась до крихітної точки, залившись суцільним мороком так, немов чийсь великий палець натиснув на червону кнопку у верхньому кутку пульта від телевізора, вимикаючи його.

А коли картинка знову увімкнулася, перед очима Еммі постала не ванна кімната, а спальня, у стінах якої вона здивовано підскочила на ліжку, прокинувшись від страхітливого шуму, що випускало її власне, висохле та спрагле, горло. Дівчина підвелася на один лікоть, височіючи над товстою ковдрою та змокрілими від поту подушками. Горло, яке тільки-но припинило люто галасувати, пульсувало від пекельного болю, що скреготів у ньому, ніби дряпучі котячі кігті.