Глава 6 Анастасія

Настя йшла розлючена, немов кішка, котрій наступили на хвіст. На дворі двадцять перше століття і третій десяток, як країна будує незалежне життя, а замашки керівництва все ще залишаються совковими.Спочатку вони усю неділю разом з учнями драїли класи, прибирали територію, білили бордюри та фарбували фасад, а тепер збираються на урочисті збори, ще й у вихідний день. 

Будь неладна директриса їх об’єднаної на два села школи, представниця районного відділу освіти та той їх благодійник, завдяки котрому, вони й гадки не мають, що таке фонд класу та школи. Усюди пластикові вікна, сучасний комп’ютерний клас, спортзал, дорога мультимедія для проведення уроків, сенсорні дошки, шкільний автобус і власний дитячий табір на березі моря. 

Ні вона йому, звісно, вдячна, да вони всі його згадують, лише добрим словом. Але як же невчасно він вирішив приїхати. І головне, п’ять років його не турбувало, як вони витрачають кошти, а тепер враз і захотів перевірити. Ну то хай Ніно Олександрівна йому покаже свій дім та нову машину, котрі вона міняє майже кожного року, але такий уже в нас менталітет, що навіть не дивлячись на непогані премії в конвертах від благодійника, усе одно змушує виголяться, аби урвати додаткову копійку.

— Микито, ану хутко ходи сюди, інакше я візьму лозиняку, — суворо наказала Настя, гукаючи сина, років семи.

— Мамо, там такі черви здоровенні в калюжі, почекай трішки, поки я їх зберу. Знаєш якого карпа на них можна піймати в нашому ставку?

— Микито, які ще черви в калюжі, ти хочеш замурзатись, аби потім усі з тебе сміялись?

— Та я обережно, тільки с краєчка, — хлопець присів навпочіпки та занурив пальці в калюжу

— Все, давай сюда руку, — підбігши, Настя підвела хлопця. — Будеш тепер йти поряд, у нас нема часу повертатись назад і знову перевдягатися.

— Мамо, а навіщо ти взагалі мене туди тягнеш?

— Бо ти себе поводиш так, що жоден із сусідів більше не погоджується з тобою сидіти, а дід із бабою, ще минулої неділі поїхали на відпочинок.

— А моя друга бабуся та дідусь,

— Їм на нас із тобою байдуже, як і твоєму таткові.

— Не кажи так, він обов'язково повернеться! — прокричав хлопець на очах якого, почали навертатися сльози.

— Ну ти чого, синку? — Настя присіла та обняла хлопця, — не плач, я сказала дурню, звісно, наш тато повернеться.

На влаштовану їх придуркуватою директрисою лінійку, вони все ж встигли. У зазначений час, уся школа, окрім малечі, зібралася в центральному дворі й дуріючи під палючим сонцем, учні та вчителі чекали на приїзд свого благодійника, котрого не дивлячись на всі плюшки, починали потихеньку ненавидіти. Але ось на дорозі з’явився чорний мерседес, що стрімко наближався до них.

Машина зупинилася навпроти, десь знайденої їх директрисою трибуни. Із пасажирських дверей вийшла представниця відділу освіти, а водійських, високий, добре збитий чоловік зі вмощеним лаком волоссям.

— Стереотипи, — відмітила про себе Настя. Вона то думала, що їх благодійник, це якийсь старий, чи розжирівши багатій. А він, виявляється, доволі симпатичний. Хоча після того, як вона обпеклася зі своїм колишнім, їй нічого більше від чоловіків не треба. А от її колеги дивились на нього такими очима, немов удав на кролика. Настя була впевнена, що вони зараз намагаються розгледіти, чи є в нього кільце на безіменному пальці. От тільки в наш час, воно мало, що означає, вона то знає.

Директриса, при зустрічі гостей, розпливлася в люб’язностях і ледве не навшпиньках стрибала навколо, проводжаючи до трибуни. А далі були промови, довга та запальна від директриси, у якій вона постійно дякувала, агітаційна та просвітницька від представниці відділу освіти й наостанок, декілька слів від їх благодійника. 

Чоловік говорив трішки невпевнено, ніяковіючи від такої уваги, із-за чого отримав ще більше балів в очах присутніх жінок. Настя буквально відчувала, яка бійня розпочнеться за його увагу під час фуршету, наміченого у вчительській. Нажаль, але насолодитися цим видовищем вона не зможе, з дитиною, а тим паче учнем першого класу, туди не можна, інакше вся школа буде завтра обговорювати фуршет. Діти вони такі, чисті у своїй простоті.

Після короткого виступу шкільної самодіяльності, з урочистостями, нарешті, було покінчено й автівка благодійника, разом із директрисою, поїхала на задній двір, звідки було ближче до вчительської.

 — Тепер можна й додому, — подумала Настя

— Анастасіє Володимирівно, ви куди? — окликнула її завідуюча.

— Додому, — відповіла Настя, вказуючи на Микиту, — нема, з ким залишити, а із собою брати, самі розумієте.

— Розумію, але Ніна Олександрівна чітко мені наказала, аби я вас нікуди не відпускала.

— І навіщо я їй? На фуршеті й без мене буде достатньо народу?

— Не знаю, але вона тільки що подзвонила і сказала, аби я негайно тебе привела до її кабінету.

— Я з Микитою.

— Ну то нічого страшного. Зайдеш із сином, ходімо швидше.

— Ніно Олександрівно, дозвольте.

— Анастасію, так, звісно, проходь, — привітливо промовила директриса, — здрастуй Микито.

— Вибачте, не було із ким його залишити.

— Не переймайся, він не заважатиме.

— Анастасію Володимирівно із тобою хоче поспілкуватися пан Вернадський.

— Але про що? — здивовано запитала Настя.

— Не знаю, можливо, він хоче профінансувати твою географічну експедицію уздовж Дніпра й особисто почути, на що ти збираєшся витратити його кошти.

— Але ж у заявці я все розписала та розрахувала виходячи із мінімального бюджету, — стиснувши кулачки, промовила Настя, — то копійки для нього.

— Заспокойся люба, я ж кажу, що не знаю, навіщо він тебе кликав. Можливо, справа й не в грошах, втім, зараз сама все дізнаєшся. Але прошу тебе, лише про одне — звертайся до нього пане Вернадський, або на крайній випадок Артемій і у жодному разі не Артем, Тьома чи інші фамільярності. Ви мене зрозуміли, Анастасіє Володимирівно, — у голосі директриси проступили стальні ноти.