Глава 5 Вероніка

— Ніко це дуже погана ідея, нас обовязково впіймають.

— Ніхто нас не впіймає, я вже багато разів так робила й нічого.

— Я все одно боюся, давай краще підемо звідси, поки нас ніхто не побачив.

— Ганну, я силоміць тебе із собою не тягнула, сама напросилась, але перш ніж піти, згадай Тимофія, по якому ти вже котрий місяць сохнеш? Сама казала, що йому подобаються відірви і він постійно лайкає їх фото в Інсті та передивляється Тікток. Ось тобі й можливість привернути його увагу.

— А ще поліції, — з острахом відповіла дівчина, — якщо нас тут впіймають, то обовязково повідомлять батькам, а ти знаєш, які вони в мене… Навіть няню винайняли на час свого відрядження за кордон, а я вже давно повнолітня, сором то який. Снодійне точно буде діяти усю ніч.

— Звісно, — я сторожа в нашій школі не раз ним присипляла, аби мати змогу підправити контрольну, або провести хлопців у спортзал та пограти в баскетбол. Шкода тільки, що кабінет інформатики на дуже хитрій сигналізації був, там у Лідії Анатоліївни такий потужний комп’ютер, усі ігри на ультрах тягне. Можливо, зараз я б вже наважилась її вимкнути.

— Іноді я навіть тобі заздрю. Ніко, ти мене молодша на два роки, а вже стільки пригод пережила. Тобі предки багато чого дозволяють.

— Нема тут, чому заздрити? Твої батьки про тебе так сильно піклуються, тому що люблять по справжньому. А моїй матері із вітчимом на мене начхати. Я знала, що таке батьківська турбота, лише до семи років, а потім тата не стало. Якби не тітка Олена, яка пообіцяла моїй матері щомісяця давати гроші, аби ми не мали ні в чому потреби, вона б мене віддала до притулку, чи продала циганам. І я зараз не перебільшую, вона на підпитку так сама казала.

— Вибач мені Ніко, іноді батьки так дістають зі своєю опікою, що я забуваюсь — яке це щастя, коли тебе люблять по справжньому. Я б нізащо не хотіла помінятися із тобою місцями. Але все ж батько в тебе був кльовий, завжди влаштовував безліч розваг на твій день народження та свята.

— Мені його дуже не вистачає, — із сумом промовила Вероніка. Але жити треба далі, ну так що ти зі мною, чи йдеш?

— Звісно, з тобою, але якщо нас впіймають я скажу, що ти взяла мене в заручники й силою змусила тут залишитися.

— Добре кажи, — дівчата розсміялися, але одразу затиснули долонями друг дружці рота, уявили, як це комічно виглядає зі сторони й ледве втримались, аби знову не приснути.

— Час промовила Ніка, — відставляючи пишних розмірів манекен, що закривав собою невелику нішу в стіні.

Сподіваюся я ніколи не розповнію настільки, що мені доведеться купувати речі в цьому магазині.

— Ганнусю знай, коли ти станеш настільки товстою, що на тебе почнуть заглядатися бегемоти, я все одно залишуся твоєю подругою.

— Да пішла ти! — ображено промовила дівчина.

— Циц, — у будівлі залишилася охорона.

— А як же тоді ми…?

— Не панікуй, вони сюди рідко заходять, так що головне, зараз не шуміти, а ігровий зал знаходиться на три поверхи вище. Там взагалі можна нічого не боятися. От тільки спершу треба вийти із цього магазину, почекай трішки я зараз дістану відмички.

Опинившись у коридорі, дівчата навшпиньках, аби їх кроки не відлунювало ехо, пробрались до сходів і почали крадькома підніматись.

— Ніко, ти ж казала, що ігрова зона знаходиться на три поверхи вище, а ми піднялись усього лише на один.

— Йди за мною, не сперечайся, я тут у закутку знаю один магазинчик, твій Тимофій слиною захлинеться. Зараз таких фото тобі наробимо.

— Ти що здуріла? Я нізащо туди не зайду, — стоячи навпроти входу до інтим-магазину Ганна щосили опиралася, не даючи Вероніці, заштовхнути її в середину.

Але все ж, Ніка перемогла. І зараз, Ганна стояла навпроти чоловічого манекена, вбрана у відвертий шкіряний наряд жінки кішки. Вказівним пальцем вона підпирала його підборіддя, а у вільній руці тримала шкіряний батіг.

— Більше пристрасті в очах, — весело вигукувала Вероніка, спонукаючи подругу й раз за разом натискаючи кнопку сфотографувати на телефоні. — Ну ж бо, покажи йому, хто тут головний!

— Якщо не заперечуєте, я відрекомендуюсь, мене звати Артемій і я тут головний.

Дівчата обернулися на голос і завмерли статуями, не знаючи, що робити й куди бігти. Вихід із магазину був усього один, через вхідні двері на порозі яких, стояв чоловік років тридцяти, вдягнений у класичні темно-сині брюки та рожеву сорочку з охайною короткою краваткою.

— Попандос, — розчаровано промовила Вероніка, дивлячись на свою подругу, котра буквально на очах почервоніла від сорому, закриваючи виразне декольте схрещеними на плечах руками.

— Напевно, я краще вийду і причиню за собою двері, — кашлянувши, промовив чоловік. — Але і ви надовго тут не затримуйтесь.

— Ніко, що робити? — тремтячим голосом промовила Ганна.

— А я звідки знаю. Сама бачиш. Інших виходів немає. Доведеться ніч провести у відділку.

— Да я не про те. А що як він розкаже поліції, де саме нас застукав, а вони батькам. Це ж подвійний пісець. Якби вони в мене були віруючими, то однозначно в монастир після цього віддали, а так, навіть гадки не маю.