Глава 3 Софія

Софія неспішно йшла по мощеній червоною плиткою алеї парку і з легкою тугою та ностальгією крадькома кидала погляд на закохані пари, що окупували невеликі дерев’яні лавочки розташовані обабіч алеї. Створена ними ідилія, ніби уособлювала кладовище з її щасливих спогадів та нездійсненних мрій. Ось молода дівчина розкуто сидить на колінах хлопця, повернувшись до нього обличчям, їх руки зціплені між собою, а вуста раз по раз скріплюються короткими, але пристрасними поцілунками. Так само починалась і її любовна історія з Олексієм, молодим та дуже талановитим зварювальником, який у свої неповні двадцять чотири роки вже мав власне тавро, котрим могли похизуватись одиниці із набагато старших та більш досвідчених колег їх Металургійного заводу.

Разом з Олексієм, вони так само полюбляли збирати на собі гнівні погляди людей старшого покоління, що пошепки винуватили молодь у надмірній розбещеності, не забуваючи згадувати про згубний вплив сучасного телебачення та інтернету.

А ось і наступна лавка, де зійшлося її минуле та сьогодення. Молода сім’я дві дівчинки, років п’ять-шість із заплетеними за допомогою різнокольорових резинок косами, тримають у руках уже майже розтале морозиво, що тече по пальцях і з тривогою та нерозумінням дивляться на сварку батьків.

— Та чого ти до мене причепилася? Можу я у свій вихідний день хоч трішки розслабитися після важкої роботи?

— Ти вже п’єш третю пляшку пива.

— Ну то й що, я знаю свою міру і взагалі працюю день і ніч, аби ви ні в чому собі не відмовляли.

— Ну то може годі цих шабашок? Нам і тих грошей, що ти заробляєш на основній роботі вистачило. На крайній випадок батьки допомогли.

— Що я за чоловік, якщо не можу сам забезпечити власну сім’ю?

— А краще буде, якщо зіп’єшся? Повертаєшся додому завжди з перегаром.

— Яким ще перегаром? Так пару келихів пива, аби втамувати спрагу. І взагалі, не називай мене п’яницею, тим паче при дітях, який ти їм приклад подаєш?

— Приклад, ти серйозно? Не називати п’яницею? А чого ти замість світлого п’єш темне, скільки в ньому обертів?

— Ой та все…

Більше Софія розібрати не змогла, адже відійшла доволі далеко. І це добре, нема чого Роберту слухати їх сварку та зайвий раз пригадувати досі ще незавершений важкий період у їх житті.

Опустившись на коліна дівчина дістала вологу серветку та витерла замазюканий рот своєму шибенику, як вона про себе любила називати п’ятирічного сина.

З Олексієм офіційно вони розвелись, усього лише місяць назад. Клята п’янка, кляті шабашки, усе з них почалось і дуже скоро невелика грудка снігу кинута з гори, перетворилася в незупинну лавину, яка зруйнувала тонкі нитки щастя, що поєднували їх. А вона ж кохала, кохала майже до нестями й тепер, так само ненавидить його за втрачене щастя. Скосивши очі, вона помітила як на сусідній лавці сидять двоє літніх людей і кидають крихти хліба зграї голубів.

Вони не поводились розкуто, як нещодавно зустрінуті нею підлітки й навіть не трималися за руки, але любові у їх стриманих стосунках було не менше, аніж колись між нею та Олексієм. Просто ця любов перевірена часом і більше не вимагає показушності, попереду в пари вічність і їм більше не треба, встигнути все та зараз. Їх пристрасть опанована і стала міцнішою за бетон. Саме про таку старість мріяла Софія, заглядаючи в спільне з Олексієм майбутнє. Якби ж не цей клятий алкоголь.

Підвівшись Софія знову взяла Роберта за руку і вони продовжили шукати вільну лавку, аби присісти та насолодитись останніми погожими днями неуклінно наступаючої осені. Скільки народу в парку і то не дивно, адже сьогодні ще й вихідний.

— Мамо в мене ніжки вже бо-бо, сядьмо тут. Малюк потягнув Софію в напрямку лавки, де сиділо двоє хлопців. У принципі можна було б напроситись та присісти, хлопці скоріш за все не відмовили, місця вдосталь. От тільки клуби диму від їх цигарок, не хоче вона труїти Роберта. І куди тільки поліція дивиться? Закон про заборону паління в людних місцях давно прийнято, а ситуація так майже й не змінилася.

Роберт вже відверто починає саботувати прогулянку, часто зупиняється, присідає і вдає, ніби знайшов щось цікаве на підлозі.

Ні на що особливо не сподіваючись, Софія знову побічним поглядом окинула лавки, так і є, усі забиті вщент, окрім однієї, на якій вільготно розсівся симпатичний на вид чоловік вдягнений у класичний чорний костюм. У руках він тримав розгорнуту паперову газету, а поряд на лавочці була виставлена чорна шкіряна сумка та кам’яна дошка, на якій розмістився заварник та газова горілка.

— Ну це якесь неподобство, — у серцях подумала Софія. — Сидить один, а зайняв усю лавку. Теж мені англійській лорд знайшовся, — почала гнівно зиркати дівчина, дивлячись, як той відсьорбнувши чаю, неспішно опускає піалу та перегортає сторінку газети.

— Може ви бажаєте присісти? — промовив чоловік, подивившись на дівчину теплим і водночас пронизуючим поглядом.

— Він що екстрасенс? — нервова подумала Софія, відводячи очі й удаючи, що окрім Роберта її більше ніхто не цікавить. Втім, ввічливість не дозволила їй промовчати:

— Ні, просто Роберт вирішив, що саме ця плитка йому дуже цікава, ходімо синочку там далі ще є.

— Мамо, я нікуди не піду, — насупився хлопець.