Глава 2 Кіра

Вона вже третій день не знаходила собі місця, Оскар, найжиттєрадісніший улюбленець їхньої великої родини пропав. Він прожив у них менше ніж місяць, але за цей час встиг стати чини найріднішим собакою. Хоча вони в приюті любили всіх своїх підопічних однаково, але Оскар став особливим, його різнокольорові очі були сповнені жагою до життя, а радісний дзявкіт піднімав настрій навіть завжди похмурому Олексію Петровичу, директору приюту.

— Як можна ходити з таким зажуреним лицем, коли тебе оточують сотні чотириногих, хвостатих друзів?

— Легко, — відповіла Кірі Олена, її старша колега, котра пропрацювала в приюті не один рік. — Уся річ у землі на якій стоїть наш приют. Подивися навкруги, як тут гарно, ліс, чисте повітря, поряд водосховище — це заповідна зона, у якій попри все ведеться господарська діяльність, але ми на то маємо право, адже нашому приюту вже не один десяток років і земля, на якій він побудований, була викуплена значно раніше, ніж це місце отримало природоохоронний статус. Саме тому охочих вигнати нас звідси дуже багато. Олексій Петрович — кремінь і поки що відбивається, але знаєш яких нервів йому це коштує. Якби люди були більш чуйними й нам не доводилось постійно брати кредити.

— А що буде, як не зможе?

— Нічого гарного, — відповіла Олена, — приют закриють, потім усе тут знесуть і побудують невеличкий рай для обраних.

— А що станеться із нашими четвероногими улюбленцями? — з тривогою запитала Кіра, відчиняючи клітку й підзиваючи Бусю, метиса болонки, від якої відмовилися господарі через її не чистокровність.

— Хіба сама не розумієш? — відповіла питанням на питання Олена, — присплять, возитися з ними більше нема кому буде, а відпустити таку зграю, мерія не дозволить. От і чекає їх усіх незавидний кінець.

— Але ж то нечесно, — з наверненими на очі сльозами промовила Кіра, — тримаючи в руках Бусю і намагаючись їй заново перебинтувати поранено лапу.

— Звісно, що нечесно, — сварливо відповіла Олена, — он можеш піти і сказати про те цьому злидню, що знову приїхав на своєму мерседесі. Понакупляють авто й де ж гроші тільки беруть. Зараз його мордоворот знову піде до Петровича погрозами кидатися, а цей гад продовжить сидіти й чекати в середині автівки.

Кіра повернула в бік чорного мерседеса голову із застиглими на щоках сльозами і спробувала крізь тоноване скло роздивитись чоловіка на задньому сидінні. Але невдовзі відвернулась, ніяковіючи, наче на захисті дипломної роботи, коли прискіпливі очі викладачів пильно дивились на неї. Мабуть, права була її бабка, що стверджувала, наче здатна бачити демонів, які оселилися в людських тілах. Через це Кіра вважала її трішки несповна розуму, а от виходить, що помилялася, адже тільки нелюдь здатна піти на таке.

Закінчивши бинтувати лапу, дівчина погладила Бусю, дала смаколик і повернула назад до вольєра. От би люди замість того, аби купувати дорогих та породистих, приїздили забирати їх чотирилапих. Вони то нічим не гірші, лише не відповідають надуманим стандартам, але ж так само здатні любити своїх господарів.

Пройшло десять хвилин, за цей час дівчина встигла прибрати в трьох вольєрах і витягти здоровенного кліща із вівчарки, коли почула гнівні крики Олексія Петровича. Їх директор махав кулаком і сипав прокльони в спину чоловікові, що повертався до машини.

На мордоворота, наче не схожий, відмітила Кіра, високий, волосся вмощене лаком, втім, яка різниця, наскільки миролюбно виглядає нелюдь, що бажає смерті всім цім нещасним створінням. Тим часом чоловік підійшов до автівки, сів на водійське місце й машина поїхала, підіймаючи пил.

Відпрацювавши зміну Кіра зайшла до офісу, так вони називали невеликий одноповерховий будинок, що слугував одночасно кабінетом для їх директора й кімнатою відпочинку для працівників. Також тут був принтер, на якому Кіра напечатала пів сотні оголошень із фотографією Оскара.

Перш ніж поїхати додому вона розклеїть їх на зупинці та домах селища. Нехай громада і знаходилась за декілька кілометрів від притулку, але шанси, що їх енергійний улюбленець знайдеться саме там були досить великі. Собака не вовк у лісі не виживе. Обов’язково стане шукати людей. Напевно, бігає зараз десь по селищу: не чесаний, брудний та голодний.

Кіра повернулась додому, лише під вечір і була виснаженою настільки, що навіть не стала нічого готувати. Залила кип’ятком локшину швидкого приготування, трішки постояла під теплим душем, змиваючи денну пилюку й одразу лягла спати. Добре, що хоч завтра в неї повноцінний вихідний.

Дівчину розбудив телефон, порившись напомацки під подушкою та на ліжковій тумбочці, Кіра, нарешті, збагнула, що ні тумбочки, ні подушки немає, а сигнал взагалі лунає із коридору. Виходить, учора вона настільки зморилася, що навіть і не пам’ятає як вирубилась на дивані, ще й у такій позі, від якої, тепер нещадно ломило спину.

Телефон невдовзі замовк, дівчина спочатку цьому зраділа, але думка, що то могли дзвонити з приводу Оскара, змусила її підскочити, відшукати телефон і побачивши пропущений від незнайомого номера, одразу його набрати.

Пішли гудки й Кіра з полегшенням видихнула, коли на тому кінці почали описувати прикмети собаки дуже схожої на Оскара.

— Так, звісно розшукували, — відповіла вона, — але річ у тім, що я зараз вдома, а не в приюті. Почекаєте трішки я подзвоню туди й до вас приїдуть, ви ж із Вільного?

— Не зовсім, — відповів чоловік, — учора я неподалік рибалив, коли з кущів до мене вилізла ваша «загубинка». Собака був дуже кволий і ледве тримався на ногах, тож я не міг його там покинути. Довелося брати із собою, по дорозі думав заїхати до села й комусь потайки підкинути у двір, коли на стовпі побачив оголошення. Оскільки було вже пізно, забрав собаку до себе на квартиру. То ви теж живете в місті, можете назвати адресу я вам його підвезу?

— Так зараз, Конституційна 7. Записали?