Глава 10

Кароліна.

Я підіймаюся з крісла, бо близька присутність Дениса вже надто хвилює мене. Щось дивне відбувається зі мною, коли він поруч. Моє тіло проймає тремтіння, а душу турбує шалене хвилювання. Пауза, що затягнулася страшенно напружує.

Коли ж я рівняюся з чоловіком, він так несподівано хапає мене за талію, і притягує до себе. Я лише встигаю, опертися в його тверді біцепси руками, і налякано заглядаю в очі.

— Денисе, пусти, а, то я точно подзвоню Віктору, і пожаліюся, що ти знову чіплявся до мене.

— Кароліно, припини! — хрипко наказує Буревій. — Це ж просто обійми.

— Денисе! — закликаю чоловіка отямитися.

— Гаразд, я відпущу, але ти просто залишся поруч. Не втікай. — просить зірваним тоном товариш дядька.

Мене його прохання бентежить ще більше. Я видихаю коли він відпускає мене. Одразу ж відступаю від чоловіка на крок. Відчуваю як вся тремчу, і буквально, мокра від поту. При тому, що в кабінеті працює кондиціонер. Крокуючи, намагаюся вдавати впевненість.

— Денисе, наша розмова вичерпала себе. Я нічого не продаю. Тож, будь ласка, залиш мій кабінет! — я нервово облизую губи, й додаю. — В мене справді багато роботи.

— Кароліно, ти покажеш мені свої машини? — наче не чує мене, цікавиться Денис. А в його темно-карих очах, горять іскри. Я не встигаю нічого відповісти, як він додає. — Будь ласка!

Я великими очима дивлюся на чоловіка. Його прохання розпалює інтригу, але я не хочу поки у своєму житті ніяких чоловіків. А тим паче стосунків, ані дружніх, ані справжніх.

— Денисе, не зараз, — сухо кидаю я.

— А коли? — не відстає чоловік.

— Колись...

Я таки повернувшись, віддаляюся від чоловіка на іще безпечнішу відстань. Не можу заспокоїтися, та розслабитися поруч з ним, тому вкотре прошу.

— Денисе, залиш мене, будь ласка!

— Дай мені іще хвилинку, — раптом просить чоловік.

Я оглядаюся, і лиш сухо фиркаю.

— Час пішов.

— Кароліно, в суботу день народження у твого дядька. Він дуже сподівається, що ти прийдеш...

— Я ще нічого не вирішила, — перебиваю чоловіка.

— Кароліно, Віктор дуже сподівається на твою присутність. — наполегливо нагадує, привабливий чоловік.

— Денисе, я подумаю. До суботи зі сьогоднішнім днем, іще чотири дні. У мене достатньо часу аби подумати. — Відмахуюся, і спеціально не кажу нічого напевно, аби полоскотати нервову систему Дениса.

Хоча якщо чесно, я ще сама нічого не вирішила. Бо по правді, йти до Віктора не хочеться. Та й після, нещодавніх подій з Антоном, мені більше хочеться тиші та спокою, а не балагану, чи веселощів.

— Кароліно, якщо ти не прийдеш, я сам приїду за тобою! — з погрозою кидає Денис.

Я посміхаюся, й з іронією висловлююся.

— Дивись не забудь. — витримую паузу, а по ній додаю. — А ще будь обережним. Аби твоя протеже, яка супроводжуватиме тебе на це паті, не була проти, того, що ти поїдеш за мною. — я шумно видихаю, з цікавістю спостерігаючи за емоціями на обличчі чоловіка. І аби остаточно вибити його з колії, додаю. — Зрештою добре, що попередив. Я буду не одна.

— А з ким! — надто різко цікавиться Денис.

— В суботу побачиш, якщо я таки надумаюся йти на вечірку. — я вся на емоціях. Розумію, що розмова затягується, тому ще раз вказую своєму гостю на двері. — Денисе, тобі пора!

Чоловік хмуриться. Напевно він чекав на мою теплу зустріч. Та на жаль...

Товариш мого дядька доволі привабливий, але я тепер волію тримати дистанцію між чоловіками. Тепер жодних почуттів. Розслаблятися потрібно, але після Антона, в мене чіткі границі між насолодою та особистим. Після підлої зради, моє серце замкнуте на сім замків.

— До зустрічі, крихітко!

Надто впевнено випалює Денис, і таки прямує на вихід. Я ж мовчу на його слова. Навмисне не хочу нічого казати. Хай думає, що хоче.

Коли за Буревієм зачиняються двері. Я полегшено видихаю. Відчуваю, як моє тіло вираженіше тремтить.

 Поспіхом прямую до свого крісла, бо на ногах стояти важко. Таких сильних емоцій, мені ще не доводилося відчувати від звичайної розмови.

Спершись на спинку крісла, намагаюся заспокоїтися. В душі картаю себе.

Кароліно, ні! Ти не можеш бути такою ненормальною... Ти щойно так боляче обпеклася... На дідька тобі здався цей колекціонер? Для чого? Може для того, аби стати однією зі списку його колишніх. Ні! Ні! І ще раз — ні! Красуне, схаменися!

При здорових закликах тверезого розуму, я відчуваю, як моє серце гамселить у навіженому ритмі.

Тепер я точно не можу йти на вечірку до дядька. Бо поруч з цим гульвісою, я втрачаю над собою контроль. Я знову лаю себе в умі.

Кароліно, добре подумай. Він тобі не треба. Він же старший на цілих десять років. Живи для себе. Насолоджуйся життям, і не шукай собі проблем на п’яту точку.

Це все вірно. Я все чудово розумію, тільки як важко впоратися з трепетом, що охоплює душу.

Трохи заспокоївшись, я таки продовжую працювати. До вечора шалено втомлююся. Тож попрощавшись з Каріною йду додому.

Добре, що у подруг сьогодні не вийшло приїхати, і ми поспілкувалися телефоном. Мені довелося довго все пояснювати дівчатам, і зрештою я розповіла їм правду, що Денис товариш мого дядька. А за його нахабний поцілунок він отримав на горіхи. Здається дівчата повірили, хоча я вже сама собі не вірю.

Приїхавши додому, розміщуюся в оранжереї з ноутбуком, й великою чашкою трав’яного чаю. Вирішую подивитися хороший фільм, аби прогнати всі думки з голови, та трохи відірватися від реальності.

Тільки занурююся в сюжет фільму, як в оранжереї з’являється управитель.

— Кароліно Іванівно, там вас питає якийсь молодий чоловік...

Я зітхаю, бо чекаю на номерні знаки, до другого ретро авто, яке нещодавно придбала. Які має доставити кур’єр.

Я нічого не питаю у Сергія Романовича, лише зітхаю. Кажу управителю хай передасть чоловікові, що я зараз прийду. Сама ж тим часом одягаю довгу, оверсайз футболку, бо одягнена лише у велосипедки та топ. — Це спортивний костюм трійка. Використовую його не за призначенням. Бо вже другий тиждень, мені не хочеться йти в спортзал. А от для сьогоднішньої спеки, такий одяг саме те, що потрібно. Поправляю широку футболку, яка сягає до середини стегна, і босоніж плентаюся у вітальню.