Глава 9

Денис.

Марина з Віктором пішли. Я зітхаю. І серджуся на племінницю товариша, — мала шістка. Здала мене з потрохами.

Я хмикаю, бо більше ніж переконаний, що Кароліна зробила це навмисно, аби подратувати нас обох. І в неї майже вийшло. Ми з Віктором ледь не посварилися.

 Я присідаю на м’який шкіряний диван. Втомлено відкидаюся на спинку й закриваю очі. В голові ще досі гудуть слова Віктора.

— Дене, ти придурок?!! — волає він як тільки Кароліна з Мариною покидають будинок. — Ти якого милого чіплявся до малої. — шипить розлючений товариш, і тицяє мені в груди пальцем. — Затям, вона для тебе — ТАБУ! — Віктор спеціально акцентує наголос на останньому слові. — Я не дозволю, аби ти поламав їй життя. Достатньо, того, що недоумок Антон використав її.

Я мружуся, невдоволено дивлячись на товариша.

— Вікторе, ти чому завівся? А раптом, мала, — це моя доля? — цілком серйозно питаю. Наїзд Віктора мені страшенно не подобається.

— Забудь за Кароліну! — гримає розлючений товариш, та на емоціях фиркає. — Пошукай собі іншу долю, а за малу забудь. Вона не для тебе...

— І чим же я такий поганий, Віку? — тепер я уже солідно нервую, бо зі слів Віктора розумію, що я нікчема.

— Всім! — підтверджує мої здогади він, і додає. — Без образ, Дене, але я не хочу аби мала потрапила до списку твоєї колекції дівок.

— Зрозуміло!!! — фиркаю я, мені прикро. В душі народжується образа на найкращого товариша. Він вважає мене взагалі безмозким, і не серйозним. — А ти не думав, що в нас може бути спільна симпатія?!! — шиплю я. — Уявляю, скільки б ти всілякої гидоти вилив на мене, якби в нас з Кароліною зав’язалися справжні стосунки.

— Навіть думати не смій! — реве Віктор.

— Хлопці! Стоп! — волає Марина, яка з’явилася невідомо звідки. — Ви обидва ненормальні?!! — зупиняється поміж нас дружина Віктора. — Бачу вас обох заносить. Хто вам обом сказав, що Кароліна захоче з вами спілкуватися?!! Га?!! — сердито цікавиться Марина, й звертається до чоловіка. — Коханий, навіть якщо Кароліна спілкуватиметься з тобою, то це не означає, що ти зможеш вказувати, з ким їй бути, і за кого виходити заміж... А якщо вона обере Дениса, ти не зможеш їй перечити, бо тоді вона знати тебе не захоче. А ти через свою дурість, втратиш найкращого товариша. — жінка переводить погляд на мене. — А ти, Денисе, добре подумай, чи потрібні тобі серйозні стосунки з Кароліною?!! І як тільки зрозумієш, що готовий до створення сім’ї з малою, тоді й починай стосунки. — Маринка переводить подих, та пильно дивлячись на мене додає. — Кароліна забагато всього побачила в житті, аби продовжувати страждати. — Жінка витримує паузу, а по ній продовжує. — Малій потрібне сильне чоловіче плече. Їй потрібен чоловік, який леліятиме її, а не якого потрібно буде відбирати в інших дівок. Зрештою, Денисе, добре подумай, чи хотів би ти своїй племінниці кавалера, такого як ти сам. — Марина нервово ковтає та видає. — А тепер вже пізно, і на сьогодні, досить розмов. Пора на горшки та спати. Гадаю вам обом є над чим замислитися. — жінка переводить погляд на Віктора, і кличе його за собою. — Ходімо, коханий, мала чекає...

Я відкриваю очі й важко зітхаю. Товариш з дружиною пішов, а я все ніяк не можу оговтатися. Розумію, Марина має рацію. Але висловлювання Віктора, зачепило мене за живе.

Ще трохи посидівши я підіймаюся, і плентаюся у спальню. На душі осів неприємний осад, після розмови з товаришем.

Ніч видалася довгою. Я до пізно не міг заснути. А на ранок ледь прокинувшись, відправляюся в офіс.

 Вчорашні події не відпускають. Йдучи до свого кабінету, наказую секретарці нікого до мене не впускати. Хочу залишитися сам.

Присівши за свій робочий стіл, вмикаю комп’ютер, і одразу заходжу на різні сайти, в пошуках потрібної мені моделі машини. Але виявляється знайти такий автомобіль не так легко. Роздратувавшись, через те, що нічого не можу знайти, я на автоматі тягнуся до інформації на Кароліну. Відкриваю теку. На першій сторінці велике фото дівчини. На мене дивляться великі голубі очі, обрамлені чорними довгими віями. В їх голубизні можна потонути. Відчуваю, як пришвидшено б’ється серце.

Це лише захоплення!

Повторюю собі.

Воно скоро пройде!

Закриваю теку, й знову думками повертаюся до вчорашньої розмови з Віктором. Знаю, що якби не Марина, ми б вчора точно посварилися.

І через, що? А через цю малу бестію. Виявляється вона не такий вже й ангел.

При згадці про Кароліну, кров у моїх венах кипить. Пригадую наші поцілунки, — це щось запаморочливе та неймовірне. Я смакував малу, як вишуканий найдорожчий десерт. Справді, такої п’янкої насолоди, я ще не отримував з ніким. Я нервово ковтаю, адже тіло все напружилося. Я ловлю себе на тому, що шалено хочу до цієї крихітки.

Зрештою мені справді потрібно до неї. У мене до цієї вередулі ділова розмова, і нехай вона знову жаліється своєму дядькові, що я чіплявся до неї, нам потрібно поговорити.

Здригаюся від того, що без стуку прочиняються двері у мій кабінет. І в ньому з’являється Віктор.

Я одразу весь напружуюся.

Невже Віктор вирішив продовжити нашу розмову, адже йому вчора завадила Марина.

— Привіт, Дене!

Надто похмуро вітається товариш, і простягає мені руку для рукопотискання. А тоді сідає у крісло навпроти. Кілька хвилин мовчить опустивши погляд. Зрештою підіймає очі, і винувато кидає.

— Дене, ти вибач мені за вчорашнє! Не знаю, що на мене найшло. Просто я боюся за малу. І хочу бачити її щасливою! — Віктор зітхає, й додає. — Я не мав права накидатися на тебе. І знаєш, Маринка права... А раптом ти і є щастя моєї племінниці... Або ж навпаки між вами окрім симпатії нічого не буде. А я накинувся на тебе, буквально ні за, що. Коротше, Дене, — прошу не тримай на мене зла.

Мені відлягає від душі. Десь частково я розумію Віктора.

 Хтозна, якби я повівся, якби на моєму місці був Віктор?!!

Видихаю та здавлено кидаю.

— Забудь! Проїхали!

— Ти не сердишся? — з надією питає товариш.