Глава 7

Денис.

Несу крихітку до своєї машини. Вона ж наче пір’їнка. Чи, то може я такий сердитий, що не відчуваю її ваги.

Мала пручається. Кричить. Наказує відпустити, та я не зважаю. Вона розсердила мене своєю байдужістю та бунтом. Добре, що Віктор перестрахувався, і нічого не сказав, ані Марині, ані дітям. Схоже він знав, що мала не прийде. Це я настирливий вірив, що вона все ж має серце.

Кароліна лементує у мене на плечі, а мене її крики розважають. Несу її до своєї машини в якій вже чекає водій.

Добре, що на дворі вечір. Перехожих на вулиці не багато. Але найголовніше, аби зараз за нами не бігли подруги дівчини.

Напружуюся, коли по моїй спині проходиться кулачок дівчини. Це навіть не удар, а так сильніший масаж. Я знову посміхаюся.

Невже вона думає, що цим мене зупинить. Мені приємно отак її нести, притискати до себе стрункі ноги. А соковиті сіднички хочеться вкусити, але стримуюся, чемно йду до свого авто.

Я ставлю дівчину на ноги біля задніх дверей машини. І одразу притискаю до себе, бо моя бунтарка намагається вирватися. Коли ж вона вигукує.

— Допоможіть!

Я ж не вигадую нічого кращого, як впитися в її красиві вуста, жадібним поцілунком. З хвилину триває протест, а коли вуста дівчини ворушаться, я тону в безодні насолоди. Машинально притискаю красиву фігурку до свого тіла міцніше. Від цього жесту моя насолода тільки зростає.

Поцілунок триває не довго. Я боюся, аби нас не викрили подруги Кароліни. Бо тоді ці Піраньї на чолі з Каріною, відберуть малу від мене.

Обриваю неймовірну насолоду, і буквально силоміць саджу малу до салону. Змушую посунутися її, й присівши поруч, міцно притиснувши красиву фігурку до себе, наказую водієві.

— Поїхали!

Машина рушає, а Кароліна в цей час намагається вирватися. Але мій водій знає, що робити. Вже за мить на дверцятах опускаються всі замки. Я послаблюю обійми, і розслаблено відкидаюся на спинку сидіння.

В душі тріумфую. Насправді мені ще не доводилося викрадати людей. Це мій перший злочин. Але який же приємний і красивий.

Кароліна одразу посувається від мене, і розлючено заглянувши мені в очі, своїми синіми очима, шипить.

— Чого ти посміхаєшся? Гадаєш це смішно? Чи може вважаєш, що мої подруги сидітимуть склавши руки? Я зараз же їм зателефоную...

Я розпливаюся у посмішці іще більше, і питаю.

— Телефон дати? — Я ж забрав малу без нічого, і звісно вона нікуди подзвонити не може.

Кароліна роздратовано фиркає, і заклавши руки на грудях посувається до самісіньких дверцят.

Я ж задоволений собою набираю її дядька.

— Старий, здоров іще раз! Підтягуйся до мене. Я тут для тебе дещо маю.

— Дене, не вигадуй! Досить! Я не в настрої для жартів. — обурюється дядько малої.

— Віку, я не вигадую! Ми з малою їдемо до мене. — вдоволено повідомляю.

— Вона, що добровільно їде? — з недовірою, цікавиться Віктор.

— Звичайно добровільно! — обманюю я, відверто дивлячись на ображене дівчисько. — Ти ж свою племінницю знаєш. Вона ж проти своєї волі, нічого робити не буде.

 В цей момент Кароліна обертається, і мені дістається її розлючений погляд, а з вуст злітає.

— Брехло!

— Що вона каже? — перепитує Віктор.

— Вона щаслива! — іронізую я.

— Дене, а, що я Марині скажу? Вона ж не зрозуміє?!! — розгублено допитується Віктор.

— То бери її з собою. — підказую товаришу, бо ж не хочу аби він сварився з дружиною через мене. Я знаю, що через мою гучну славу, Марина мені не вірить. Та я не ображаюся. Я б теж не вірив своїй дружині, якби в неї була така подруга.

— Гаразд! Але знай ми трохи затримаємося, — попереджає Віктор.

— Нічого страшного, ми почекаємо! — запевняю товариша, адже мені в кайф знаходитися з цією кралечкою у двох.

Достатньо мені покласти слухавку, як Кароліна зухвало кривляється з мене.

— Нічого страшного, ми почекаємо... — розвертається до мене обличчям, й роздратовано шипить. — А ти мене питав, чи я цього хочу. Ти порушив закон. Ти викрав мене, і я мовчати не буду. Ясно!

Мене її погрози бісять. Я простягаю їй телефон.

— То на, звертайся у поліцію. — я зараз цілком серйозно. Адже боятися мені нічого, а в неї жодного доказу, що я її викрав, навіть якщо на кафе стоять камери спостереження. Я ж доводитиму, що вона моя дівчина, і ми просто посварилися.

Кароліна нервово ковтає, з секунду дивиться, то на мене, то на телефон, а тоді мовчки відвертається до вікна.

— Не хочеш, то й не потрібно блефувати. Чи ти вирішила, що я боюся?!!

— Ти нічого цим не досягнеш. Я не хочу спілкування з Віктором... Відповідно спілкуватися з ним не буду. — мала різко зиркає на мене, і крізь зуби додає. — Ти не змусиш мене спілкуватися з ним! — останнє слова випльовує по складах, а за ними додає. — Зрозумів?!!

— Зрозумів! — байдуже кидаю я.

Тепер хвилююся за Віктора. Бо ця мала, гостра на язик і може справді влаштувати розбір польотів. Вона зараз сердита. Схоже слів не добиратиме.

Вирішую поки не займати Кароліну, хай трохи охолоне та заспокоїться, а, то злюча мов кобра.

Хмикаю собі під ніс. Аналізую своїх дівок, такого екземпляра в мене ще не було. Всі на початках були, білі та пухнасті. І навіть на останніх стадіях стосунків, в більшості дівок, стервезність мала межі, а в цієї схоже всі болти зрізало.

Гаряча штучка! Що ж, так навіть цікавіше!

Вона розпалила в мені інстинкт мисливця. І мені байдуже, що вона племінниця Віктора, тепер покорити її — справа принципу.

Додому доїжджаємо мовчки, тільки я дзвоню Орисі Степанівні, і попереджаю, що в мене буде гостя. Прошу, аби не гасила все світло в будинку. Вона ж покірно погоджується.

Орися Степанівна — в мене управителька. Їй п’ятдесят п’ять, та вона виглядає значно молодше своїх років. Я люблю її, за відмінне почуття гумору, та за те, що інколи не боїться виховувати мене.

Машина зупиняється у дворі. Я вийшовши з авто, йду на інший його бік, аби прочинити дверцята Кароліні. Вона ж виходить сама, без моєї допомоги. Гонорово проігнорувавши мій галантний жест. Відступивши від машини, дівчина одразу закладає руки на грудях.