Глава 6

Ми залишаємось самі. Я стою біля вікна, наче дивлюся у нього, та насправді не бачу нічого. Стараюся не думати ні про Антона, ні про те, що трапилося за кілька хвилин до його приходу. Це було неймовірно, але зараз мені дуже соромно через це.

 Я ніколи, нічого схожого собі не дозволяла. Та у цей момент, я керувалася жагою помсти. І ця помста виявилася досить солодкою. По перше, я отримала нереальну фізичну насолоду, а також моральну, від реакції колишнього. Але зараз я шалено хочу, аби Буревій пішов.

Я чую, як чоловік наближається. Видихаю, коли не відчуваю його позаду себе. Набравши повні легені повітря, я звертаюся до чоловіка не обертаючись.

— Денисе, залиш мене, будь ласка!

У кабінеті повисає тиша, яку через кілька хвилин порушує товариш дядька.

— Крихітко, я залишу, але давай завершимо почату нами розмову. А ще ти маєш мені пообіцяти, що не плакатимеш.

Я важко видихаю. На кілька секунд закриваю очі, аби опанувати себе. І знову звертаюся до чоловіка через плече.

— Я не можу тобі обіцяти другого, а перше...

— Повернися до мене, — досить вимогливо перебиває мене чоловік.

Я не хочу аби він бачив мене заплакану, але дуже хочу аби якнайскоріше пішов. Долаю відчуття сорому, змахую сльози, і обертаюся обличчям до Дениса.

Він стоїть впершись у мій стіл. Його відвертий погляд змушує мене нервувати. Я відчуваю, як зрадницький рум’янець торкається моїх щік.

— А перше, крихітко, ми мусимо завершити. — Його голос звучить з таким тембром, що на моєму тілі виступають сироти. — Отже, поясни мені, чому за два дні від тебе не було жодних реакцій, стосовно Віктора?

— Денисе, не діймай! — зірвано прошу, відвівши погляд в бік. — Я не хочу цих розмов. Краще залиш мене. — Намагаюся заспокоїтися, та вдавати впевненість.

— Кароліно, чому? Чому ти не хочеш спілкування зі своїм дядьком? — Наче не чує мене, допитується Денис. — Він, що образив тебе чимось?

— Ні! — холодно відмахуюся я, і аби почуватися зручніше, закладаю руки на грудях. — Я просто не хочу з ним спілкуватися. Ні з ним, ні з дідусем, ні з бабусею по татовій лінії. Вони всі ненавидять мене, і вважають такою ж, як моя мати. Я знати цих людей не хочу, — нервово ковтаю, й

— таки заглядаю в темно-карі очі Дениса. — Ти це можеш зрозуміти..?

— Не можу, крихітко, — фиркає товариш дядька. — На це має бути причина. Чому Поліна та Аркадій апостол тебе не люблять? Що ти поганого їм зробила?

Я нервово ковтаю. Не хочу розмов на цю тему. Мені не приємно це обговорювати. І допит цього красеня недоречний, але аби він відступився, кидаю.

— Не я, а моя мати. Поліна з Аркадієм ненавидять її, і мене за одно, бо ж я донька Єви. — я підтискаю губи, витримую паузу, і по ній продовжую. — Ні для кого не було таємницею, що Єва не любила мого батька. Вона жила з ним виключно через гроші, а за моє народження батько купив їй маєток у Франції. Де вона зараз, з чистою совістю проживає зі своїм коханцем. — облизую пересохлі губи, з викликом дивлячись на Буревія. — Гадаю причин більше ніж достатньо. Саме тому я не хочу знати родичів батька, і Віктора також.

— Кароліно, але Віктор хоче з тобою спілкування, — переконливо запевняє мене чоловік, надто відверто дивлячись мені в очі.

У нас наче спокійна розмова, але я відчуваю, як у кабінеті електризується повітря. Наче кругом нас витає інша енергетика, яка зовсім не стосується нашої розмови, і змушує моє серце битися частіше.

—      Для чого оте спілкування? — нервово допитуюся я і висловлюю вагомі припущення. — Якщо мій дядечко сподівається, що через мене, зможе вплинути на Єву, то він помиляється. Я вже чотири роки з нею не спілкуюся. Вона заледве на похорони батьків приїхала.

Мій гість шумно зітхає та не відводить відвертого погляду від мене.

—      Кароліно, твій дядько хоче підтримувати з тобою родинні стосунки. Зрештою він завжди цього хотів, але цьому вперто перечила твоя мати. — Досить впевнено заявляє Денис. З цього розумію, що він добре проінформований. Але поки мовчу. — А коли ти у двадцять пішла, пославши всіх дуже далеко, він і тоді намагався налагодити з тобою спілкування, але ти відшила його.

На моїх щоках знову з’являється рум’янець. Я справді здивована тим, що Денис знає так багато.

—      Я уже нікому не вірю! — здавлено відмахуюся.

—      Це погано! — констатує чоловік, і вирівнявшись впевнено йде до мене. — Крихітко, колись потрібно переступити через свою недовіру. — він відверто заглядає в мої очі, й наказовим тоном продовжує. — І бажано зробити це сьогодні. Віктор чекатиме тебе у себе в дома, о дев’ятнадцятій. Вони обоє з Маринкою, хочуть родичатися з тобою. А Поліна з Аркадієм, хай перечать скільки хочуть. При усім ти їхня онука.

—      Я не... — хочу одразу відмовитися, та Денис перебиває мене.

—      Тільки спробуй не прийти! — в його голосі звучить стільки суворості, а в очах стільки відвертості, що я не зважуюся більше сказати хоч слово.

Мовчки оминаю чоловіка, прямуючи до свого столу. Відчуваю, як Денис пронизує мене поглядом, та я стараюся вдавати впевненість, приборкуючи у тілі трепет та шалені емоції.

Я чую як чоловік наближається до мого столу. Від цього моє зручне, офісне крісло стає мені не комфортним. Він зупиняється поруч. Я задихаюся від його присутності, а він надто впевнено нагадує.

—      До зустрічі, о дев’ятнадцятій!

Я вперто мовчу, бо ж знаю, що нікуди не піду, у мене на цю годину зустріч з дівчатами.

Денис постоявши іще з хвилину, мовчки йде.

Я відкидаюся на спинку крісла і видихаю.

Ну й день! Можна одразу додому їхати. Після всіх пережитих емоцій, почуваюся надто виснаженою.

За кілька хвилин в мій кабінет вбігає Каріна. Вона справді хвилювалася за мене. Вона мій адміністратор, але насправді ще й хороша подруга. Знає, коли підтримати, а коли в душу лізти не варто. І от сьогодні так. Підтримала, заспокоїла, зайвих запитань не ставила. Так лише дала кілька цінних порад, а я її попросила підготувати все до зустрічі подруг.