Глава 5.1

Дівчина на ці слова лиш міцніше притискається до мене, і закриває вуха тендітними ручками з красивим синім манікюром.

Я не знаю, що зі мною відбувається. Можу тільки уявити, як їй зараз боляче. Машинально цілую її маківку, і шепочу на вушко.

— Sorry, крихітко. Я зараз повернуся. — відпускаю дівчину з обіймів, і з люттю суну на недолугого мачо, що стоїть наче вкопаний. — Забрав свій віник, і тихенько пішов звідси. Тут тобі ловити більше нічого.

— Кароліно, ти ще гірко пошкодуєш, що зв’язалася з цим... — кричить Антон задкуючи, але недоговорює почате. — Після нього, навіть я здамся тобі янголом.

Я хапаю букет, який приніс чоловік. І йду на нього.

— Шуруй звідси, янголе! — розлючено шиплю, і кидаю букет чоловікові. — Аніті завези. І взагалі жовті квіти дівчатам не дарують.

Антон зупиняється у дверях, і примружившись заявляє.

— Схоже ти не дарував ніяких, бо Кароліна любить жовті квіти.

Я приховую здивування. Такий смак малої мене дивує. Адже зазвичай, всі бояться такого кольору, мовляв, — це колір розлуки. Але висловлювання Антона мене зачіпає, тому блефую.

— Я ще не встиг, дарувати їй квіти. І зрештою квіти, не показник. Ти даруєш їх обом, і красиво брешеш теж обом.

— У мене хоч дві, а в тебе он ціла колекція. — з іронією кидає Антон.

— За те, все чесно. Я нікому нічого не обіцяю, на відміну від тебе. І хтозна чи в тебе дві дівчини, — це ж лише тільки дві, які викрили одна одну... А скільки їх насправді?

— Бачу, ти дуже мудрий, — гарчить Антон, чим виводить мене остаточно.

Я виштовхую його за двері, і зачиняю їх. Добре, що дверний замок має засувку з середини, я одразу замикаю двері, і поспіхом іду до Кароліни. Вона ж намагається впоратися зі сльозами. Побачивши, що я наближаюся повертається до мене спиною, і акуратно витирає вологу під очима.

Я зупиняюся поруч, і обережно обійнявши дівчину за плечі, шепочу.

— Крихітко, припини...

— Залиш мене! — хрипким голосом наказує дівчина. — Дякую за допомогу! Але... Мені потрібно залишитись на одинці.

Я розумію, що мала хоче виставити мене вслід за своїм колишнім, та тепер не вийде. По-перше — ми не договорили, по-друге, — дещо змінилося, від коли я прийшов сюди сьогодні. Тому так просто піти я не можу. Я наче не чую її прохання, пригортаю дівчину до себе. Дивуюся, адже почуваюся незвично, лише від того, що обіймаю це дівча. Це просто обійми, але вони пробуджують в моєму тілі трепет. Я давно такого не відчував. Зітхаю, бо чудово розумію, що ця мала зачепила мене. Але я не можу ризикувати, та почати стосунки з нею. Вона ж племінниця мого товариша. І ще молодша від мене на цілий десяток.

Від цих думок, серце щемить. Ця мала надто ласий шматок, і відмовитися від неї буде складно. В душі хмикаю, бо Віктор прокляне мене, якщо я матиму стосунки з цією крихіткою.

— Відпусти! — шморгає носом Кароліна, вириваючи мене з роздумів. — Я хочу залишитись одна.

Таке прохання дівчини напружує мене. Я знаю про неї все. І навіть те, що Аніта застала Кароліну та Антона в одному з клубів, де вони цілувалися. Гучного скандалу вона публічно не влаштувала. Але змусила малу поїхати з нею додому, де морально опустила її до плінтуса. У Кароліни ж не було вибору. Вона мусила їхати, бо Аніта відома спортсменка, а її батечко міністр спорту та молоді — Вадим Цар. Отож, Аніта з’явилася в клубі з батьковою охороною. Тому щось заперечувати Кароліна просто не могла. І найгірше, що заступитися за неї у цей момент, не було кому.

Змушую дівчину повернутися до мене обличчям, а вона намагається звільнитися, і ховає очі. Притискаю тендітну фігурку до себе, заховавши малу в своїх обіймах.

— Кароліно, заспокойся! — хрипко наказую. Не хочу, аби вона страждала через цього козла.

Я сам теж не ангел, але підлість це не мій коник. Так я зрадив свою дружину, але мені здається саме цього вона чекала. Бо одразу після розлучення вийшла заміж за іншого. У нас була шлюбна угода, в якій був пункт, що вразі моєї зради, я буду змушений виплатити моїй дружині солідну компенсацію.

— Відпусти! — уже крізь сльози просить мала. — Не потрібно мене жаліти, ти такий самий, як і він...

Я не встигаю нічого сказати, бо в двері хтось настирливо стукає. І з-за них чути жіночий голос.

— Кароліно Іванівно, у вас все добре?

Я ж відпускаю малу з обіймів, і йду до дверей. Відмикаю їх, і в кабінет старається нахабно влізти адміністраторка.

— Що тут відбувається? Чого двері замкнуті? — невдоволено допитується Каріна.

— Ви такі дорослі, а ставите такі недоречні запитання... — фиркаю невдоволено я, і вимушений пропустити адміністраторку всередину.

— Чому Кароліна Іванівна плаче? — зводить брови разом білявка.

— Каріно Володимирівно, не прикидайтеся, що не знаєте причини сліз свого директора... Щойно заклад покинула, та сама причина її сліз.

Жінка з недовірою зиркає на мене, і прямує до малої. Зупинившись поруч, у пів тону питає.

— Кароліно, все добре? Може викликати охорону?

Дівчина лиш не погоджуючись киває головою, і зірвано тихим голосом кидає.

— Не потрібно, Каріно. Денис Власович вже йде.

Білявка зітхає, і ще тихіше звертається до дівчини.

— Гаразд! Але ти якщо раптом щось, дай знати.

 Мала киває погоджуючись головою, і адміністраторка йде на вихід перед тим зміривши мене не однозначним поглядом. Мовляв, якщо ображу Кароліну, то голову мені відкрутить.