Глава 5

— Кароліно!

Чую за своєю спиною несамовитий чоловічий крик. Але він мене мало хвилює. Я тону у п’янкому дурмані спонтанної пристрасті. Притискаю худеньку фігурку племінниці товариша до себе, й шалено збуджуюся поруч з нею. В моєму житті ще такого не було. Ще ніхто з представниць прекрасної статі, не просив мене поцілувати їх. Моє тіло спалахнуло блудом лише від цього прохання, а оте ледь чутне, «Будь ласка!», підірвало мою свідомість.

Мені здається я сп’янів без жодної краплі алкоголю, це трапилося від невинного прохання цієї юної красуні.

Цілую її, і не можу зупинитися. В моїх мізках стається вибух від ніжності, з якою ця крихітка відповідає на мій поцілунок. Кажуть поцілунок, об’єднує двох людей в одне ціле, і оці слова про нас з малою.

Я ще справді не відчував схожих відчуттів з ніким.

— Кароліно, що тут відбувається? — зовсім поруч волає чоловічий розлючений голос.

Дівчина моментально вся напружується, і першою обриває поцілунок. Хоче звільнитися, я ж лише розчаровано видихаю, бо мені цієї насолоди замало. Я хочу ще. Притискаю крихітку до себе, й заховавши в обіймах обертаюся до чоловіка. Позаду мене стоїть накачаний бугай, трохи нижчий за мене. Я раптом пригадую слова Віктора, про те, що у малої є кавалер. Здогадуюся, що швидше за все — це він. Адже в руках чоловіка великий віник з білих і жовтих троянд. Вирішую взяти ініціативу у свої руки, бо ж прохання малої про поцілунок точно неспроста.

— Ти ще хто такий? Тебе, що стукати не вчили? І взагалі, зали для відвідувачів, знаходяться не тут.

Чолов’яга зі звіриним вишкіром посміхається, й кидає віник на диван. Він надто впевнено наближається до нас, й не менш зухвало заявляє.

— Це не я попутав, це тебе не туди занесло. Негайно відпусти Кароліну. Вона моя!

Мої очі стають квадратними. Я відчуваю, як ревність струмом розноситься по моїй нервовій системі. Але я знаю, правду, бо мій начальник з безпеки, приніс мені повну інформацію на цю крихітку, ще в неділю ввечері.

— Була твоєю! — розлючено нагадую, та притискаю дівчисько, яке ворушиться до себе міцніше. — Ця крихітка тепер моя. Тож забирай свій віник, і сам забирайся звідси. Нема чого вламуватися сюди, ти тут уже ніхто. — вдаю впевненість. — Вали до своєї Аніти, у вас же весілля через місяць. Не розумію, що ти тут робиш?

— Мені потрібно поговорити з Кароліною, — впевнено заявляє колишній дівчини.

— Їй це не потрібно, — роздратовано кидаю я. Мене бісить нахабність цього типа.

— Це не тобі вирішувати, — фиркає Антон й одразу з насмішкою заявляє. — Чи може ти вирішив поповнити свою колекцію покинутих дуреп, та порозважатися з малою?!!

Я відчуваю, як Кароліна смикається, але міцніше притискаю її до себе. Мене самого зачепило висловлювання цього покидька.

— Тебе хай не обходить, що в нас з малою. Я знаю, що вона бачити тебе не хоче, не те щоб розмовляти. — Досить впевнено заявляю.

Антон же ніби не чує, з недовірою звертається до дівчини.

— Кароліно, нам потрібно поговорити?

Мала таки звільняється з моїх обіймів. Я дивуюся вона не плаче, але очі помітно блищать вологою. Звільнившись з моїх обіймів, дівча стоїть поруч, наче боїться відходити від мене. Це неабияк імпонує мені.

— Антоне, нам немає про, що говорити. — зірвано заявляє Кароліна. — Твоя наречена все мені сказала, більше як тиждень тому. Я вас почула. Забирайся!

Кароліна намагається вдавати впевненість, але її голос помітно тремтить. Схоже цей кретин добряче її образив.

— Кароліно, я розійшовся з Анітою.

— Це брехня! — фиркає дівчисько, і закладає руки на грудях. — Преса гуде найдрібнішими деталями підготовки до вашого весілля, а твоя наречена не втомлюється, кожен день викладати нові дрібнички.

— Кароліно, я не кохаю її, — знову нервово кидає Антон, і зиркнувши на мене просить дівчину. — І взагалі, скажи хай цей колекціонер вийде, я хочу аби наша розмова відбувалася без нього.

— Денис не вийде! — зухвало заявляє дівчина, чим приємно дивує мене, а те, що звучить далі, взагалі лестить мені. Хоч я чудово розумію, це театральне дійство для її колишнього. — У мене від Дениса таємниць немає. Це одне, а інше — я не хочу тебе слухати. Забирайся!

— Кароліно! — з благанням в голосі кличе дівчину Антон.

Я розумію, що пора втручатися мені, бо мала справді не хоче спілкуватися з ним. Вона розвертається аби піти, та я ніжно хапаю її за талію, і знову обіймаю. Невдоволено зиркнувши на її колишнього, наказую.

— Забирайся! Чи ти не доганяєш? Мала не хоче з тобою спілкуватися.

— Послухай, ти...

Щось хоче сказати Антон, але я перебиваю його.

— У тебе хвилина аби забратися звідси, бо в іншому разі, я відправлю відео з цього кабінету твоїй Аніті. Думаю, вже завтра ти опинишся в лавах холостяків.

Нервово ковтаю, бо схоже Аніта і цей Антон одне одного варті. Вони в парі вже кілька років, а минулого літа, я провів з нею спекотну ніч. Але мені байдуже до цих двох. Хоча розумію, в Аніти з Антоном навряд чи буде путня сім’я. Та це їхня справа.

— Кароліно! Ти думаєш, ти йому потрібна?!! — волає Антон відриваючи мене від думок.

Дівчина на ці слова лиш міцніше притискається до мене, і закриває вуха тендітними ручками, з красивим синім манікюром.

Я не знаю, що зі мною відбувається. Можу тільки уявити, як їй зараз боляче. Машинально цілую її маківку, і шепочу на вушко.

—      Sorry, крихітко. Я зараз повернуся. — відпускаю дівчину з обіймів, і з люттю суну на недолугого мачо, що стоїть наче вкопаний. — Забрав свій віник, і тихенько пішов звідси. Тут тобі ловити більше нічого.

—      Кароліно, ти ще гірко пошкодуєш, що зв’язалася з цим... — кричить Антон задкуючи, але недоговорює почате. — Після нього, навіть я здамся тобі янголом.

Я хапаю букет, який приніс чоловік. І йду на нього.

—      Шуруй звідси, янголе! — розлючено шиплю, і кидаю букет чоловікові. — Аніті завези. І взагалі жовті квіти дівчатам не дарують.

Антон зупиняється у дверях, і примружившись заявляє.