Глава 4.2

Каву мені принесли швидко. Я ж присідаю у крісло, і насолоджуюся вишуканим смаком гарячого, ароматного напою. Відкинувшись на спинку крісла пригадую, що Денис дав мені два дні на примирення з Віктором.

Я хмикаю, адже за справами, я геть забула про це. Зрештою, я з дядьком не сварилася, і миритися не буду. Я справді не хочу з ним спілкування. Бо давно між ріднею батька виставила чіткі кордони, і руйнувати їх не збираюся. Це моя зона комфорту, і вона мене цілком влаштовує.

Хай Денис зі своїми ультиматумами йде звідки прийшов.

 Що він мені зробить? Звісно, нічого. А почне перегинати палицю, я швидко знайду на нього управу.

Зробивши черговий ковток кави, вмикаю комп’ютер. Коли ж вирівнююся, нервово кліпаю. Переді мною стоїть Буревій. За шумом кулерів, я не почула, як він увійшов у мій кабінет. Його відвертий та невдоволений погляд бентежить мене. І я ловлю себе на тому, що схоже мої думки вміють матеріалізуватися.

— Ну, привіт, бунтарко! У тебе було два дні... Чи може ти вирішила випробувати мої нерви.

Я відчуваю шалене хвилювання, але вперто вдаю впевненість. Відкидаюся на спинку свого крісла. Закладаю ногу за ногу, від чого моя коротка спідниця підскакує ще вище. Руки ж закладаю на грудях і зухвало кидаю.

— Послухай, солодкий, у мене не два дні, у мене ціле життя попереду. А твої умови і погрози, мені до лампочки. Я можу робити те, що хочу. І вже точно не буду робити те, чого не хочу.

Чоловік примружується, від чого у нього на лобі робляться перші зморшки. Він опершись на руки, схиляється над моїм столом.

Я від його дій зацікавлено закушую нижню губу, бо ж розумію, він нічого мені не зробить.

Подумаєш сипатиме погрози. Я їх не боюся.

— Крихітко, ти помиляєшся! — шипить Денис.

Мене ж його суворість розважає. Я посміхаюся просто йому в обличчя.

— Ти вирішив мене залякати? — з насмішкою цікавлюся, і зухвало заявляю дивлячись йому в очі. — Я тебе не боюся.

Чоловік різко вирівнюється, і впевнено обходить мій робочий стіл. В цей момент дзвонить мій телефон. Телефонує Каріна.

Я миттю схопившись беру слухавку, а Денису простягаю витягнуту руку, аби не підходив ближче.

— Кароліно, до тебе пішов Антон.

Я кидаю слухавку, кладу телефон на стіл, і переводжу наляканий погляд на Дениса.

— Що трапилося? — цікавиться він. Я ж лише в істериці киваю головою туди сюди. Бо не знаю як бути.

В голові хаос. Я ображена на Антона, не хочу бачити його. А ще хочеться відплатити йому тим самим. Хай спробує, як це кайфово, коли тобі нахабно брешуть і зраджують.

Я збентежено кліпаю, в голові з’являється божевільна ідея. Заглядаю в очі свого гостя, і тремтячим голосом прошу.

— Допоможи!

— Що потрібно зробити?

В очах чоловіка з’являється неприховане здивування. Я відчуваю як задихаюся від того, що замислила. Витримую секундну паузу, і на мить закриваю очі.

— Поцілуй мене... — випалюю і відчуваю, як мої щоки вкриває густий рум’янець. Моє серце гупотить від шалених емоцій, аж вуха закладає. Напружуюся ще більше, коли чую кроки свого колишнього, зовсім поруч.

Темно-карі очі Дениса в один момент стають квадратними, а я зірвано шепочу.

— Будь ласка!

Я видаю стогін від того, що Денис надто різко хапає мене, й притягує до себе. За секунду його губи впиваються в мої вуста, і я закриваю очі від імпульсів, що розлітаються моїм тілом від цього доторку.

 Мої руки знаходяться на грудях чоловіка, трепет змішаний з хвилюванням блукає тілом, а я в цей момент насолоджуюся п’янким поцілунком з по суті незнайомцем.

Я чую, як прочиняються двері, але мене це вже не дуже хвилює. Бо саме в цю мить, Денис притискає мене до свого тіла міцніше, а його поцілунок стає пристраснішим, і вимогливішим. Я ж забувши про все на світі, відповідаю на цю вимогливу пристрасть. І вже байдуже, що зараз буде, бо моє тіло охоплюють дуже гарячі відчуття.