Глава 3.2

— Відпусти! — фиркає дівчина, озлоблено дивлячись мені в очі. — І просто залиш мене. Мені не приємні твої обійми. Я не хочу, аби ти мене обіймав.

Я зітхаю, бо ж бачу скільки страху та паніки у цих красивих очах, тому ставлю ультиматум.

— Я відпущу тебе, крихітко, але за умови, що ти вислухаєш мене.

Дівчина нервово ковтає, та не встигає сказати нічого, бо у двері стукають. Я дозволяю увійти, і в кабінет входить адміністраторка.

— Ой! Вибачте! — збентежено кидає жінка, і покидає кабінет.

— Пусти! — цідить крізь зуби Кароліна, й намагається вирватися.

Я переконаний на всі сто. Вона б точно скористалася жіночим прийомом, але надто вузька спідниця, не дає їй цього зробити.

— Денисе, відпусти! — з відчаєм наказує мала. Вона чи то боїться мене, чи то їй справді неприємно, але я не можу відпустити її. Бо ж потім точно доведеться бігати за нею по всьому кафе. — Відпусти! — вкотре розлючено наказує дівчина, і ледь не плаче. — Ти хоч уявляєш, що про мене подумають мої підлеглі.

— Крихітко, я відпущу! — Витримую паузу відверто дивлячись у її великі очі, які зараз стали темними, схожими до фіалок. Я зачарований їхньою красою, але до вище сказаного додаю. — Відпущу, тільки за умови, що ти вислухаєш мене. — Великі очі дівчини кліпають, в них гуляє недовіра. А я запевняю. — Віктор просто хоче з тобою спілкуватися, а тема бізнесу це останнє, що він обговорюватиме з тобою.

— Я тобі не вірю! — шморгає носом Кароліна. — Їм з Євою тільки те й треба, що гроші. Он досі поладити не можуть. Ще й мене хотіли туди приписати. — Дівчина смикається, і я дозволяю їй звільнитися, адже не можу збагнути, що коїться з моїм тілом від цих обіймів.

Кароліна задкує від мене, збентежено зиркаючи мені в очі. Але переконавшись, що я не йду за нею, повертається та йде до вікна. Зупинившись до мене спиною мовчить, і заклавши руки на грудях просто дивиться у вікно.

Через якусь мить крихітка таки порушує паузу.

— Ні Віктор, ні Єва не зміняться ніколи. Вони помішані на фінансових рахунках. Одна хоче нічого не робити та жити чужим коштом, інший зі шкіри лізе, аби потрапити у лідери Форбс. Ці люди меркантильні й пропащі — обоє. Для них немає нічого святого. — Дівчина нервово ковтає та додає. — Я не хочу плямувати світлу пам’ять тата. Не хочу спілкуватися ні з Євою, ні з Віктором. І взагалі, я знати їх не хочу. Мені так жити легше.

Я вражений почутим. Але мене дивує висловлювання дівчини, тому аби задовольнити свою цікавість, питаю.

— Кароліно, але ж Єва твоя мати..?

— Єва — моя біологічна мати, а статус мами потрібно заслужити. — голос дівчини звучить пригнічено.

Мені шкода малу. Схоже Єва була геть поганою матір’ю, якщо донька так висловлюється про неї, але з’ясовувати це зараз, наміру не маю. Я тут з іншою ціллю.

Підходжу ближче до дівчини, й зупинившись у неї за спиною, залишаю між нами невеличку відстань.

— Кароліно, щодо Віктора, ти помиляєшся...

— Я не хочу про нього говорити. — дівчина різко розвертається, з неприязними словами. — Ти розумієш... — вона збентежено заглядає в мої очі. Схоже не очікувала, що я знаходжуся так близько.

Я ж одразу перехоплюю ініціативу у свої руки й цікавлюся.

— Що я маю розуміти, крихітко?!! — і доки дівчина мовчить, йду в словесний наступ. — Може те, що ти з-за своєї гордості обриваєш зв’язок з найріднішими людьми?!!

— Вони мені чужі. Обоє! — озлоблено кидає дівчина. — Віктор нічим не кращий за мою матір. Коли тата не стало, він різко обірвав зі мною зв’язок, бо посварився з моєю матір’ю. Мені тоді потрібна була його підтримка, спілкування, турбота, а зараз... Зараз мені від нього нічого не потрібно. Тож продовжувати цю розмову немає сенсу, та я й не хочу.

Я витримую паузу, розумію, що у всіх цих розповідях є темний кінь, а вірніше кобила, і це Єва. Я зітхаю і звертаюся до малої.

— Крихітко, інколи людям потрібно давати другий шанс. А ще дуже важливо розібратися у всьому. Хтозна, що могла наговорити Віктору твоя мати. Отож, перш ніж рубати корені остаточно. Раджу розібратися у всьому. У тебе два дні, аби налагодити контакт з дядьком.

Кароліна хмикає, й примружившись дивиться на мене. Її голос звучить зухвало та з викликом.

— Я не збираюся з ним спілкуватися.

— Я тебе попередив! — шиплю.

— Я тебе почула, — фиркає брюнетка та вказує рукою на двері. — Вихід там!

Ще кілька секунд стою, а тоді розвернувшись покидаю кабінет дівчини. Я не звик здаватися, але зараз я змушений відступити. На сьогодні достатньо. Мушу піти. Але через два дні, я обов’язково повернуся, якщо мій сьогоднішній візит не дасть позитивних результатів.