Глава 2.2

Така заява товариша дядька, мене ще більше напружує.

— Денисе, не ходіть довкола... Що з Віктором? — Не витримую й питаю те, що мене найбільше хвилює.

— Кароліно, з Віктором все добре...

— Тоді навіщо нам зустрічатися? — Видихаю, й перебиваю чоловіка. І якщо чесно, вже нічого не розумію.

— Кароліно, я ж сказав, це не телефонна розмова. — Впевнено заявляє товариш дядька, та досить наполегливо просить. — Нам потрібно зустрітися.

Мені видається ця розмова якоюсь мутною. Не розумію прохання чоловіка, і це мене солідно бентежить.

— У мене такої потреби немає, — холодно відмахуюся на пропозицію чоловіка, та роздратовано ставлю його перед фактом. — Денисе, або ви розповідаєте в чому суть вашого дзвінка, або я не бачу сенсу більше продовжувати цю розмову.

Чую як чоловік важко зітхає у слухавку, кілька секунд мовчить, а тоді все ж видає.

— Кароліно, мова піде про вашого дядька. І я хочу аби ця розмова відбулася очно. Повірте, це буде краще ніж телефонна розмова. — Голос чоловіка звучить впевнено, навіть наполегливо, а він вперто ховає інтригу за своїми проханнями.

Я хмикаю, справді здивована впертістю цього чоловіка, але здаватися не збираюся.

— Можливо! Ви маєте рацію, — холодно кидаю на його слова, та впевнено заявляю. — Але я не маю ніякого бажання, бачитися з вами очно. Якщо ви маєте мені щось повідомити, то зробіть це зараз, або ж не телефонуйте більше ніколи.

— Кароліно, ви не можете відмовитися...

Після цих слів, я кидаю слухавку, і у голос зухвало промовляю.

— Можу!

Нарешті встаю з крісла, і тягну за собою плед, бо мені чомусь холодно.

Телефон у руці гуде знову. Телефонують з того ж самого номера. Я без вагань скидаю дзвінок. Можливо я б за інших обставин, і порозмовляла з цим товаришем дядька, але не сьогодні.

Я наче крізь сон пригадую його. Високий, худий брюнет з косою і кумедним носом. Єдине, що у нього було привабливого це великі виразні очі, але навіть їх кольору зараз не пригадаю.

Йдучи до спальні на першому поверсі, міркую. Цей дзвінок здається мені дивним. Схоже дядько не домовившись з матір’ю, вирішив взятися за мене.

Ні! Я пас! Я в їхні ігри не граю. Хай хоч горла поперегризають один одному. Я в цей заміс не збираюся втручатися. У мене є свій невеликий бізнес, який залишив мені дідусь. Я маю намір, розвивати його надалі. Сама обожнюю випікати різноманітні смаколики, й експериментувати з випічкою. Тож втручатися між цих двох, не збираюся. Звичайно мені не зовсім байдуже, бо це бізнес мого тата, але за такого розкладу, він мені не потрібен.

Тільки встигаю увійти у спальню, як за мною приходить Анастасія з вечерею.

Я зітхаю, не хочеться нічого, але добре розумію, що потрібно брати себе в руки.

Досить хандри та страждань! Антон цього не вартий. Підходжу до вікна, й тихо дякую покоївці.

— Кароліно Іванівно, сідайте вечеряти доки все гаряче, — просить Анастасія.

Я ж мовчу і просто дивлюся у вікно, за яким падає літній тихий дощ. Люблю милуватися дощем, особливо у сутінках.

— Кароліно Іванівно! — знову кличе Анастасія.

Я зітхаю, і таки йду до обіднього, пересувного столика.

— Дякую, Анастасіє, ви можете йти. — Відпускаю покоївку зі словами. — З’їсти все не обіцяю, але обов’язково повечеряю.

Покоївка люб’язно посміхнувшись мені, залишає спальню, а я беруся за вечерю. Смакую легким овочевим супом. Це по суті моя перша трапеза сьогодні, не рахуючи трьох чашок кави.

З’їдаю лише половину тарілки та виставивши столик у коридор, йду у санвузол. Вирішую таки поніжитися у ванні, і налаштовуюся на те, що завтра хоч і неділя, я виходжу на роботу. Досить хандрити, — вже тиждень, як сама не своя.