Глава 2.1

Наче все розумію, та при усіх тих думках, продовжую сидіти. Бо насправді не хочу нікуди йти. Раптом чую кроки, що наближаються. Ці кроки з характерним човганням, я здогадуюся, що до мене йде управитель.

За хвилину на стінах оранжереї загоряються бра, що світять тьмяним світлом. Я мружуся, але мовчу, а чоловік наближається. Зупинившись навпроти мене, невдоволено питає.

— Кароліно Іванівно, Анастасія передала ваші побажання... Як це розуміти? По якому це? Поясніть?!! Чому від завтра у нас відпустка на невизначений термін..? Я хочу чути чітку і логічну відповідь? Ви, що збираєтеся нас звільняти?

Я набираю повні легені повітря. Говорити важко. Не хочу непорозумінь з прислугою, тому досить спокійно пояснюю.

— Сергію Романовичу, це звичайна оплачувана відпустка. Вам не варто хвилюватися. Я викличу вас усіх на роботу, як буду готова до цього.

— До чого, Кароліно Іванівно? — великими очима дивиться на мене управитель.

— До галасу... І до того, що ви мене смикаєте, — правдиво відповідаю я.

— Ми виконуємо свою роботу? — обурюється Сергій Романович.

— Це чудово! — фиркаю я. — Але ви набридаєте мені. Якщо я кажу, що не хочу їсти, то не потрібно мене впрошувати. Я не мала дитина.

— Зрозуміло! — невдоволено кидає управитель. — Отже, Кароліно Іванівно, я нікуди не йду. Доки ви... Якби це сказати... — Чоловік замовкає, а за мить видає. — Не в формі. Перепрошую, якщо невлучно підібрав слова. Але, Кароліно Іванівно, я наглядатиму за вами, доки ви не повернетеся до вашого звичного стану, а далі можете мене навіть звільнити. Я обіцяв Никифору Лук’яновичу, піклуватися про вас, тож можете перечити скільки хочете. Вам зараз підтримка потрібна, а не...

Управитель замовкає, і я не хочу порушувати паузу. Закривши повіки, просто розслаблено сиджу.

— Кароліно Іванівно, ви мене чуєте? — перепитує чоловік.

— Чую. — ледь чутно видавлюю я.

— І..?

— Робіть, що хочете! — фиркаю на запитання управителя, і відкриваю очі, та вже наказую. — А тепер залиште мене, і по дорозі вимкніть бра.

— Я нічого не вимикатиму, — зухвало заявляє управитель. — Ви зараз же підійметеся, і підете у спальню.

— Сергію... — встигаю сказати лише слово, бо чоловік перебиває мене.

— Кароліно Іванівно, я не хочу нічого чути. Ідіть у спальню, а Настя принесе вам туди вечерю.

Тон управителя суворий, і мене дивує його впевненість. Не маю бажання з ним сперечатися, зрештою він має рацію.

— Я знову ночуватиму у тій спальні, що й учора, — лиш кидаю чоловікові навздогін.

— От і чудово! — ледь обернувшись, всміхається Сергій Романович, й додає. — Солодких снів! Але не баріться.

— Дякую!

Лише сухо кидаю управителю у спину. Чоловік пішов, і я видихнувши збираюся встати з крісла. Та в руці знову вібрує мій телефон. Дивлюся на екран на якому світиться незнайомий номер, трубку брати боязко.

А раптом це Антон. Не хочу його чути.

Не вагаючись скидаю дзвінок, і спускаю ноги з крісла на підлогу. Та встати не встигаю, телефон знову дзвонить. З мить повагавшись, знімаю слухавку.

— Слухаю! — безцеремонно кажу у динамік.

— Доброго вечора! — Звучить у слухавці красивий низький бас. — Мені потрібна, Кароліна Іванівна Апостол.

Я заворожена цим красивим голосом, збентежено кліпаю.

— Я слухаю! — зірвано шепочу. І гадки не маю, хто б це міг бути.

— Кароліно, вас турбує товариш вашого дядька, Денис...

Я нервово ковтаю й вся моментально напружуюся. Не хочу вірити, що з Віктором щось трапилося. Я ображена на нього. Відмовилася з ним спілкуватися, але вже точно не хочу, аби з ним трапилася біда.

— І, що..? — пауза, що затягується у слухавці лоскоче нервову систему.

— Кароліно, це не телефонна розмова... Ми можемо зустрітися?