Глава 2

Кароліна.

— Кароліно Іванівно, вечерю подавати? — у пів тону цікавиться покоївка Настя, зупинившись в кількох метрах.

Я в сутінках оранжереї кліпаю. На душі кепсько, не хочу нічого. Важко зітхаю та ледь видавлюю зі себе.

— Дякую, не варто. Анастасіє, ви можете бути вільною, — спроваджую покоївку.

Закриваю очі, бо слабкість заволоділа моїм тілом цілком. І єдине, чого я зараз хочу, аби мене ніхто не чіпав, а ще надто сильно хочу спати.

— Кароліно Іванівно, ми усі хвилюємося за вас. Ви уже тиждень нормально не харчуєтеся. Весь час проводите в ліжку, або ось тут. Нікуди не ходите... Може викликати лікаря? Чи зателефонувати Антонові Юрійовичу?

Я міцно зажмурюю очі. Вир емоцій заповнює душу. Стримую крик. Кілька секунд опановую себе, а тоді тихо видаю.

— Не потрібно нічого. Передайте Сергію Романовичу, що від завтра у всього персоналу, оплачувана відпустка. Її тривалість, я повідомлю згодом.

— Але, Кароліно Іванівно... — щось хоче заперечити покоївка.

— Анастасіє, залиште мене, будь ласка!

Жінка зітхає та залишає мене. Я знову зажмурюю очі. Вже тиждень, я практично не живу, а існую. Не можу повірити, що люди, яким ти довіряєш, впускаєш у своє серце, і практично віддаєш його, — можуть так підло вчинити стосовно тебе.

Як тепер зібратися докупи? Та чи зможу я після всього взагалі довіряти людям, а особливо чоловікам?!!

Моє серце розбите. Здається воно розбилося на друзки, і не впевнена, що комусь вдасться зібрати його уламки та скласти до купи. І навряд чи я ще більше зважуся когось впустити у своє серце, після Антона.

Кліпаю, бо сльози скочуються з очей. Біль роздирає душу, ослаблює тіло, яке охопила цілковита апатія та розпач.

Мене від роздумів відриває гудіння телефону, що лежить на скляній поверхні журнального столика. Ледь збираю сили аби взяти гаджет в руки. Яскраве освітлення екрана подразнює очі. Я примружуюся і бачу, що телефонує подруга. Вона цього тижня телефонувала мені двічі. Я ж ігнорувала дзвінки. Потім відписувала у повідомленнях, що прихворіла. Зараз же я розумію, що більше не можу мовчати та приховувати все. Але бажання ділитися з найпотаємнішим, і найболючішим не маю. Зітхаю, та знімаю слухавку.

— Ну нарешті! — бурчить невдоволено Соломія. — Я думала, знову слухавку не візьмеш... — подруга замовкає, й за мить напружено цікавиться. — Кароліно, це правда, що ви з Антоном розійшлися?

Я стискаю міцно зуби, розумію, що шила в мішку не втаїш. Щось приховувати марно. Але до відвертих розмов, я не готова.

— Правда, Соломіє! Але давай без деталей, — зірвано прошу.

— Гаразд! — погоджується подруга, та цікавиться. — Де ти зараз?

— В дома!

— Кароліно, ми з дівчатами збираємося у «Вегасі», може ти приєднаєшся до нас?

Я знову стискаю зуби. Стримую надмірні емоції, і розумію, що ще не готова до виходу в люди. Я маю перехворіти, перестраждати сама. Мені для цього потрібен час.

— Ні, Соломійко, вибач..! Я хочу залишитися одна.

— Кароліно, припини! — суворо наказує подруга. — Не варто замикатися у собі. Ми чекаємо тебе. Давай, ворушися!

Я відкидаю голову на спинку крісла та закриваю очі. На душі тягар, не хочу нічого.

— Соль, вибач! Не сьогодні.

— Ну дивись! Як знаєш..? — без емоцій кидає подруга, а за мить додає. — Але, Кароліно, пам’ятай, — ми чекаємо на тебе.

— Дякую, дівчата!!! — збираю всі сили я, бо говорити важко. — Мені дуже приємно! Можливо іншим разом, я залюбки приєднаюся до вас.

— Ми чекаємо. А ти добре подумай, і не барися, — ще раз нагадує Соломія, й кладе слухавку.

Я забираю телефон від вуха й видихаю. Ловлю себе на тому, що пора покидати оранжерею, й перебиратися у спальню. Можливо іще поніжуся у ванні, хоча сил немає зовсім.