Глава 1.2

Кілька хвилин вагаюся, але мовчати не можу. Таки кажу, що думаю.

— Вікторе, ти маєш допомагати малій. Або хоча б наладити з нею стосунки. Ти її єдиний дядько. Вона ж у скрутну хвилину, навіть звернутися не матиме до кого.

— Не впевнений! — сухо відмахується Віктор. — Вона вже, мабуть, заміж вийшла. — в голосі товариша звучить неспокій. — Я кілька разів бачив її з якимось бугаєм. Ще за мене вищий... Не розумію, чому мініатюрні дівчата, обирають таких здоровенних лосів?!! — Обурюється товариш.

— А ти Марину спитай за, що вона тебе обрала, — жартую у відповідь. Хоча мене вже мучить машина племінниці Віктора. — Послухай, Віку, ти б налагодив контакт з малою, та дізнався, яка у неї машина. Може це саме те, що я шукаю.

Товариш підходить до столу та щиро зізнається.

— Та я не проти спілкуватися з Кароліною. Тільки вона образилася на мене, надто сильно.

— Хочеш допоможу?!! — Зі запалом пропоную. Бо тепер я вже сам зацікавлений у тому, аби ці двоє знайшли спільну мову, а там дивись, і мені щось з цього обломиться. А раптом у малої якась цікава машинка, якої у мене іще не має.

Віктор відверто кілька хвилин дивиться на мене, а тоді з викликом кидає.

— А спробуй! Якщо тобі це вдасться, з мене поляна. Але якщо ні, то ти миритимеш нас доти, доки в тебе це не вийде.

Останнє попередження мене насторожило. Бо судячи з того, що у малої крутий норов, у мене може не вийти. Терплячість не мій коник. Але ж спробувати варто.

— Домовилися! — впевнено кидаю й прошу. — Давай ініціали, адресу, номери телефонів. І я сьогодні ж візьмуся до справи.

Віктор хмикає, й відверто дивлячись на мене, безнадійно кидає.

— Дене, ти точно не нормальний. Ти б бачив, як у тебе очі загорілися... Краще б ти за дівками отак бігав, як за тим металоломом.

— Не мудруй, Віку. — суворо наказую, й беру ручку. — Краще давай диктуй.

— Пиши, — без емоцій видає Віктор. — Апостол Кароліна Іванівна. Звичайно, якщо ще не вийшла заміж. — Я все записую. Далі пишу номери телефонів, хоча товариш попереджає, що вони можуть бути не дійсними, і на останок записую адресу.

Вириваю аркуш з блокнота, та склавши його в четверо ховаю під чохол телефона. Тепер у мене вечір буде насиченим.

— Ну, що поїхали? — цікавиться товариш.

— Вибач, друже, тепер я зайнятий. Тож влаштуй дружині романтік, а я попрацюю.

— Не ображайся, Дене, але ти старієш. Вечір потратити на фігню, — для тебе це щось нове. А як же дівчата? — з іронією посміхається Віктор.

— Не хвилююся, ніч довга, я щось придумаю, — лише відмахуюся, бо вже мізкую над тим, як знайти підхід до племінниці товариша.

— Тримай мене в курсі, — цілком серйозно просить Віктор.

— Обов’язково! — обіцяю та підіймаюся.

Ми прощаємося, і щойно Віктор зачиняє двері мого кабінету, я падаю у крісло й хапаю свій телефон. Одразу заходжу у Фейсбук, та шукаю дівчину з такими ініціалами. Бо ж здавалося це найпростіше, що може бути. Але тут на мене чекає розчарування, бо дівчат і жінок з такими ініціалами багато. І є одна проблемка, — ще б я знав, як ця Кароліна виглядає.

 Заходжу на кілька профілів, та вони або заблоковані, або там старші жінки на фото. На інших профілях зовсім ніякої інформації. З розпачем розумію, що потрібно вигадувати щось інше. В мене є адреса, і контакти, — це вже щось.

Що ж, доведеться починати з цього.