Глава 1.1

Віктор довго розглядає фото з ретро автомобілем. Збільшує його. Придивляється, а тоді відірвавши погляд від екрана телефона, досить серйозно дивиться на мене.

— Почекай, у Кароліни здається точно є схожа розвалюха. — з азартом кидає він. — Звичайно, якщо вона ще її не продала.

— Хто така Кароліна? — я десь чув це ім’я, але не можу пригадати хто ця дівчина.

— Моя племінниця, — зітхає Віктор, і віддає мені телефон. — Її дід по материній лінії, на п’ятнадцятиріччя, подарував малій раритетну машину... — товариш замовкає.

Я бачу як на його обличчі вирують емоції. Розумію, що Віктора щось турбує. Та поки не чіпаю його. За ледве пригадую дівчину підлітка з чорнявим волоссям, та всю у веснянках. Зводжу брови разом та кидаю.

— Але ж вона іще дитина.

— Дене, була дитина, — нагадує стурбований Віктор. — Від тоді як ти бачив її востаннє, минуло дев’ять років. Рівно стільки ж немає й Івана. — Важкий стогін зривається з грудей мого друга, а в голосі звучить неприхований відчай. — А мала виросла. Та на жаль ми з нею не спілкуємося. — Віктор замовкає.

Я здогадуюся, що йому говорити не легко. Він завжди оминав цю тему, та схоже сьогодні вирішив виговоритися. Тому терпляче чекаю продовження. Віктор же опускає погляд, й здавлено продовжує.

— Ти, мабуть, пам’ятаєш, що після смерті Івана, ми з його дружиною не могли домовитися, і дуже часто сварилися. Вона хотіла аби я купив у неї компанію, яка по праву належала нам з Іваном порівну. Ми п’ять років воювали з його дружиною. Далі Єва хотіла залучити доньку для підтримки. Ми зібралися один єдиний раз. — Віктор замовкає і витримавши паузу, продовжує. — Звісно домовитися ми не змогли. Тоді Кароліна в прямому сенсі послала нас обох куди по далі. І сказала, що знати нас обох не хоче. Назвала нас з її матір’ю зажерливими, безголовими дурнями, і пішла гримнувши дверима. Пішла у доросле життя на одинці. Бо ж батька немає, а матері давно і зрештою завжди було байдуже до доньки. — Віктор перевівши подих продовжує. — Мені відомо, що мала в той вечір переїхала жити до того ж діда, який подарував їй машину. Не витримала, що мати знайшла заміну батькові... Одним словом, це довга і не приємна історія. Тому я завжди не хотів розмов на цю тему. Я почуваюся винним перед Кароліною. Скільки не намагався зв’язатися з малою, вона на контакт не йде. Більше того, я знаю, що й з матір’ю вона не спілкується, отож, живе сама по собі. І як живе? Не знаю. Мені тільки відомо, що Никифор, — дід малої, помер два роки тому. Він залишив малій у спадок свій будинок, в одному з хороших кварталів, а ще два кондитерських цехи, й одну кав’ярню.

Товариш підіймається зі столу та йде кабінетом. Я здогадуюся, що слова застрягають в його горлі. Бачу скільки емоцій та провини на його обличчі, а в очах невимовний жаль. Витримавши некоротку паузу товариш продовжує розповідь.

— Никифор займав високу військову посаду, все життя. А коли вийшов на пенсію відкрив власний бізнес, який і залишив онуці. Бо з усього я зрозумів, що з донькою, тобто Євою, він теж не дуже спілкувався.

Віктор замовкає. Мене ж ця історія зачіпає. Кароліну шкода. Я ж її ледь пам’ятаю. Худюща мов билиночка. Напевно я б не зміг бути таким байдужим як Віктор, якби у мене були племінники.

— А хто утримує малу зараз? — збентежено запитую я.

— Сама себе утримує. — сухо заявляє товариш. — Вона ж очолила оті кондитерські та кав’ярню. — Віктор знову підходить до мене, та з провиною в голосі кидає. — Я намагався кілька разів порозмовляти з нею. Присилав подарунки на день народження, але вона не взяла нічого. Лиш передала кур’єром, що їй нічого від мене не потрібно. От я більше і не намагався наладити контакт. — товариш важко зітхає і додає. — А Єва..? Вона завжди жила для себе. Після нашої останньої розмови, вона виїхала за кордон, залишивши свою долю у компанії на свого заступника. І тепер лише контролює все дистанційно. Позвільняла довірених людей Івана, наставила своїх підлабузників, і командує парадом на повну. Хоча по праву у компанії, їй не належить нічого. Та Єві якось вдалося обійти закон. Я ж не можу зробити нічого, доки Кароліна не йде на контакт.

Товариш важко зітхає, на його обличчі гуляє виражена безпорадність. Мені справді шкода його.