Денис.
Робочий день добігає кінця, зрештою як і тиждень. Пора збиратися додому, але ніяк не хочеться. Дочекаюся Віктора, і можливо у двох рвонемо в клуб, якщо Марина не буде проти. А ні, то і її прихопимо.
Не хочу сидіти в чотирьох стінах. Важко зітхаю, ставлю підписи та печатки на потрібних документах, і закриваю теки. На сьогодні досить роботи.
Руки самі тягнуться до фотоальбому з раритетними машинами. Я вже зібрав цілий автопарк, але як тільки мені здається, що все, я вже викупив всі раритетні машини, тоді знаходжу іще одну забуту модель.
І все! Я втрачаю спокій.
І от цього разу теж так. Тільки на весні я придбав останню модель зі своїх ретро машин, і реставрував її повністю. І от тиждень тому, я дізнався про іще одну модель машини, яка зійшла з конвеєра 1937 році. Це одна з перших машин Німеччини, і я зараз в активному пошуку цієї марки машини. На сьогодні це не тільки відомий, а і доволі популярний бренд авто.
Перегортаю кожну сторінку свого фотоальбому та тішуся. У мене рівно двадцять різноманітних авто у колекції, від перших вітчизняних, до закордонних марок машин. Але коли я дізнався, що автомобілі цієї марки, випущені ледь де сто років назад. Ще цілком можливо купити, ледь не в ідеальному стані, то знову загорівся ідеєю, знайти саме цю марку машини. І вже не важливо скільки вона вартуватиме.
Відкладаю альбом у бік, й беруся шукати у пошуковій системі, саме таку модель. В основному багато машин з 1939 року, а мені потрібна на два роки старша.
Відриваюся від монітора, коли у двері стукають. Без дозволу входить Віктор. Я зітхаю, бо розумію, що потрібно завершувати пошуки. Вони й так безрезультатні.
— Ти чому іще не зібрався? — Здивовано питає товариш. — Де завис? На дівках, чи на машинах?
Я знову зітхаю, й з іронією кидаю.
— Дівки це звісно добре, але мене більше приваблює друге.
— Дене, машини, то добре, але тобі потрібно знайти ту єдину, яка підтримуватиме тебе. Тож не плутай.
Застерігає мене Віктор. Напевно він має рацію, бо в нього самого дружина, і вже двоє діток.
А, що я? Чотири місяці тому, вкотре розійшовся зі скандалом, з черговою красунею. Не розумію, що зі мною. На початку стосунків, наче є симпатія і потяг, але вони дуже скоро проходять. Представниці прекрасної статі, стають мені не цікавими та нудними. І звісно я заглядаюся на інших. Шукаю ексклюзив. Мабуть, не даремно мені дали прізвисько, «Колекціонер».
— Знаєш, друже, при всій складності моїх пошуків, — машину знайти легше. — видихаю та кладу альбом на місце.
— Зрозуміло! — кидає Віктор, й присідає на край столу. — І яка розвалюха, стала твоєю мрією, цього разу?
Я відкидаюся на спинку свого директорського крісла, і вдоволено посміхаюся. Я знаю, що товариш знову мене критикуватиме, але я помішаний на своєму захопленні.
— Це не розвалюха, а вісімдесяти семирічна крихітка, яка десь старанно ховається від мене. Але я обов’язково знайду її, та привласню.
Віктор дивиться на мене великими очима. З його погляду розумію, що я безнадійно хворий, що й підтверджують його слова.
— Ти б краще дівку собі в дружини знайшов, та привласнив її. Дене, схаменися — тобі тридцять чотири. Пора дітей заводити, а не дурнею страждати. — товариш зітхає, й відверто дивлячись на мене додає. — Кому ти все залишиш після себе. Тобі нащадок потрібен...
— Віку, припини! — Невдоволено гримаю я. — Ти вже як моя мама, бубниш, — фиркаю. — Добре, що тато підтримує мене...
— А, що Власій Федорович, може ще сказати?!! Чи ти думаєш, він онуків не хоче? — напружено цікавиться Віктор. Я підіймаю на нього очі, бо справді над цим не замислювався. А товариш тим часом продовжує різати правду. — Твій батько просто мовчить, бо знає, що сперечатися з тобою марно.
Я замислююся, — товариш має рацію.
Але де я знайду йому ту єдину? Де її шукати? Кругом одні пафосні кралі. То незалежні і самостійні, то прилипачки, які готові на все, заради легкої наживи.
— Ну гаразд, друже, не засмучуйся. Я вірю, що ти дуже скоро знайдеш, свою другу половинку, а тепер показуй, те корито, яке вже засіло у твоєму серці.
Я кліпаю, і тягнуся до телефона. Зайшовши в галерею, показую товаришу модель машини, яку зараз активно шукаю.
Віктор довго розглядає фото з ретро автомобілем. Збільшує його. Придивляється, а тоді відірвавши погляд від екрана телефона, досить серйозно дивиться на мене.
— Почекай, у Кароліни здається точно є схожа розвалюха. — з азартом кидає він. — Звичайно, якщо вона ще її не продала.
— Хто така Кароліна? — я десь чув це ім’я, але не можу пригадати хто ця дівчина.
— Моя племінниця, — зітхає Віктор, і віддає мені телефон. — Її дід по материній лінії, на п’ятнадцятиріччя, подарував малій раритетну машину... — товариш замовкає.
Я бачу як на його обличчі вирують емоції. Розумію, що Віктора щось турбує. Та поки не чіпаю його. За ледве пригадую дівчину підлітка з чорнявим волоссям, та всю у веснянках. Зводжу брови разом та кидаю.
— Але ж вона іще дитина.
— Дене, була дитина, — нагадує стурбований Віктор. — Від тоді як ти бачив її востаннє, минуло дев’ять років. Рівно стільки ж немає й Івана. — Важкий стогін зривається з грудей мого друга, а в голосі звучить неприхований відчай. — А мала виросла. Та на жаль ми з нею не спілкуємося. — Віктор замовкає.
Я здогадуюся, що йому говорити не легко. Він завжди оминав цю тему, та схоже сьогодні вирішив виговоритися. Тому терпляче чекаю продовження. Віктор же опускає погляд, й здавлено продовжує.
— Ти, мабуть, пам’ятаєш, що після смерті Івана, ми з його дружиною не могли домовитися, і дуже часто сварилися. Вона хотіла аби я купив у неї компанію, яка по праву належала нам з Іваном порівну. Ми п’ять років воювали з його дружиною. Далі Єва хотіла залучити доньку для підтримки. Ми зібралися один єдиний раз. — Віктор замовкає і витримавши паузу, продовжує. — Звісно домовитися ми не змогли. Тоді Кароліна в прямому сенсі послала нас обох куди по далі. І сказала, що знати нас обох не хоче. Назвала нас з її матір’ю зажерливими, безголовими дурнями, і пішла гримнувши дверима. Пішла у доросле життя на одинці. Бо ж батька немає, а матері давно і зрештою завжди було байдуже до доньки. — Віктор перевівши подих продовжує. — Мені відомо, що мала в той вечір переїхала жити до того ж діда, який подарував їй машину. Не витримала, що мати знайшла заміну батькові... Одним словом, це довга і не приємна історія. Тому я завжди не хотів розмов на цю тему. Я почуваюся винним перед Кароліною. Скільки не намагався зв’язатися з малою, вона на контакт не йде. Більше того, я знаю, що й з матір’ю вона не спілкується, отож, живе сама по собі. І як живе? Не знаю. Мені тільки відомо, що Никифор, — дід малої, помер два роки тому. Він залишив малій у спадок свій будинок, в одному з хороших кварталів, а ще два кондитерських цехи, й одну кав’ярню.
#1927 в Любовні романи
#937 в Сучасний любовний роман
різниця у віці, сильний та владний герой, романтика та палкі почуття
Відредаговано: 28.09.2024