Колекціонер

Не мертве те, що у вічності буде, 
Зі смертю часу і смерть помре.

                               Говард Філіпс Лавкрафт

                                            *
Смерть... Хто вона? А головне — чому? Як на мене, смерть не має приналежності до статі, тому смерть — воно. Це не щось проміжне між матеріальним та нематеріальним. Смерть — це одночасно все і ніщо. Від культури до культури боги смерті різняться в подобі та імені: 

Міктлантекутлі — бог смерті, володар Міктлана (Підземного світа) в ацтекській та майській міфології. 
Абі (також відомий як Аба) — бог смерті в давньоєгипетській міфології, про якого відомо з часів Середнього царства. 
Ерешкігаль (дослівно «володарка потойбіччя») — в шумеро-аккадській міфології богиня, володарка підземного царства, відомого під назвою Іркалла.
Супай (кеч. Supay «тінь») — в міфології інків бог смерті, ватажок демонів і правитель підземного світу Уку Пача.
Танатос, також Танат, Фанат (грец. Θάνατος – смерть) — у давньогрецькій міфології бог, уособлення смерті, син Нікс (Ночі), брат-близнюк бога сну Гіпноса.
Це лише деякі приклади того, як цивілізації різнилися в думках щодо втілення смерті. Різна культура, різна віра, різні боги, різна смерть...          Я завжди притримувався власної думки стосовно цього, тож матиму сміливість стверджувати наступне:
Смерть для кожного особиста. Вона позбавлена якогось конкретного образу, це лише звичайне слово, яке, хіба що, прив'язане до об'єкта чи суб'єкта вашої смерті. Для когось смерть – неймовірної краси дівчина, яка не відповіла взаємністю. Для когось нещасний випадок на шляху до домівки, а для когось звичайний сніданок. Моя смерть — це кільце, котре я, як затятий колекціонер, мав необережність придбати в одній з антикварних крамниць Лондона.                   Тепер я пишу цього (останнього) листа в прагненні висвітлити всю правду. Не дати очорнити світле прізвище моєї родини цими, неймовірного жаху, обставинами. Я чітко усвідомлюю малоймовірність того, що моїм словам хоч хтось йнятиме віру. Мене радше приймуть за психопата. Запроторять до місцевої божевільні, піддаватимуть тортурам на електричному стільці, гадаючи, начебто цим лікують. Проте я більше не боюся, не існує того, щоб змогло мене злякати більше, ніж воно...
Я сер Джеймс Барроу-Воррен, і це моя сповідь.
Перш за все, я хочу написати, що проклинаю той роковий день до останньої молекули власного, приреченого на муки, тіла. Кожна цифра з цієї дати стала ненависною мені.                                              Все почалося 5 вересня 1965 року в звичайний для Великої Британії (сірий) ранок. Я сидів на задньому сидінні власного Роллс-Ройс 58 року і курив сигару, поки мій особистий водій — Ламберт Бое проїжджав район Слінгтон оповитий Лондонською мрякою.                                                    Я прямував на зустріч з одним добрим товаришем, (його ім'я я називати не стану), однак на Аппер-стріт автівка неочікувано зламалася. Вже це, само собою, було неабиякою дивиною. Ніщо інше, як недобрий знак, бо як ще пояснити поломку найнадійнішого автомобіля у світі. Жодного разу за всі сім років не траплялося нічого подібного.             Марні спроби Ламберта змусити автомобіль зрушити з місця не увінчувалися успіхом. Тому я й вирішив пройтися місцевими антикварними крамницями, якими бувало міг блукати з ранку і до самого пізнього вечора.                            Перевіривши внутрішній карман пальто на наявність гаманця, я прочинив задні дверцята автівки і ступив на вологий асфальт. Вже звично повідомив водія про свої наміри та піднявши комір сторч, щоб не задувала набридлива мжичка, перебіг на інший бік вулиці. Аппер-стріт — рай для колекціонерів. Нескінченні крамнички антикваріату в затінку численних ліхтарів та дерев. На весь Лондон не знайшлося б такої, де не ступала моя нога. Та саме на цій, похмурій, думці я й помітив "Дім антикваріату". Крамниця, якої ще кілька днів тому не було. Потрісканий фасад, облізла фарба на дверях та запилюжені вікна – не обіцяли нічого особливого. І все ж, в моменті я було подумав:
"Це божий подарунок".
Ось мій автомобіль зламався, а ось нова крамниця. Щоб щось отримати потрібно чимось заплатити. Хіба не так?
Наскільки ж сильно я тоді помилявся... Потрібно було тікати, бігти не озираючись! Натомість... пожадливо вчепившись в ті проклятющі двері, кольору запеченої крові, я увійшов досередини.
Дзвіночок над вхідними дверима одразу залив невеличке приміщення приємною мелодією. Тут, як і ззовні все було в кіптяві, але це ніяк не скасовувало іншого — такої різноманітності цінного антикваріату раніше мені не доводилося бачити. Очікувати подібного я не міг... Неймовірної краси мечі обрамлені коштовностями, надзвичайно старовинні розписні вази, древні книги на дивних мовах, небачені картини з дивними створіннями та чудними місцями.           Очі все бігали захламленими полицями та стелажами. Я усміхнувся, втягнув ніздрями такий приємний мені аромат невідомого, загадкового, загубленого в часі. Таким був мій ритуал. Тільки після нього я підійшов до самотнього прилавку та торкнувся дзвінка. Його звук неприємно пронизав барабанні перетинки, ніби закликав мене тікати, даючи мені шанс на порятунок...Так я це бачу зараз, а тоді все було інакше. Ніщо не змогло б "відкрити" моїх очей.                                                       За мить з неймовірно маленької комірчини до мене поспішив куций китаєць. Мій погляд ковзнув за ним і далі до прилавку, де я й звернув увагу на червоний блиск кільця, який було не помічав до цього. На той час я був переконаний, що це саме я знайшов його, але це був самообман, безсумнівно, це кільце знайшло мене. Воно лежало на старезній книзі назву якої приховав товстий шар пилюки. Великий срібний перстень був увінчаний черепом, а з його очниць виблискували два дорогоцінних каменя. Не потрібно було бути великим знавцем, щоб зрозуміти усю цінність цієї речі. Ніби зачарований, я все дивився на прикрасу, коли між нами став китаєць та вклонившись відрекомендувався Джінхеєм.                              Цей... хитрий азіат одразу зрозумів, що саме привернуло мою увагу. Описав він цей перстень відповідно моїм очікуванням – найцінніший скарб в його колекції. Говорив він ламаною англійський, а голос його ледь тремтів. (Зараз остаточно важко вирішити від чого саме. Від хвилювання, як я було подумав спочатку... або ж від жаху.) В мене не було підстав не вірити йому. Я й сам чудово знав власника цього скарба, проте хотів почути це з чиїхось вуст. Жадав переконатись, що це не марево, що це не сон. Сказані Джінхеєм слова цілком мене задовольнили. Зігріли мою душу краще за будь-який камін. Безсумнівну, це був він — втрачений перстень особистості, яка одним своїм іменем вселяла жах в серця людей. Вороги віддавали перевагу смерті від власного клинка, бо можливість попасти в полон та відчути на собі його немилість — було гіршим за смерть. Про нього ходило багато чуток і легенд. Його звали Влад Цепіш, більш відомий під ім'ям Влад Дракула. Звісно, все це були лише байки для того, щоб тримати підданих на ціпку, а ворогів у страху. Такий собі маркетинг XV ст.                                      Сам Джінхей на відріз відмовлявся розповідати звідки в нього це кільце, а на моє запитання про ціну, яку він хоче за нього, старий з легкою посмішкою захитав головою. Затим тремтячою рукою він поклав перстень до масивної, округлої скриньки з позолотою і простягнув її мені. На ній був герб Валахії (чорний ворон з хрестом у дзьобі) та вигравіруваними на ній словами старослов'янською:                                                    "Син диявола". 
Взамін Джінхей захотів лише одне – мій підпис на пожовклому від часу аркуші паперу. В ньому – тією ж старослов'янською, – йшлося про моє особисте бажання оволодіти кільцем. Про готовність платити не потративши і цента. Хоч це й здалося дивним, але я не бачив жодного підводного каменю. Самі суцільні забобони, до того ж моє бажання заволодіти ним було куди більшим за секундне збентеження від дивних умов. Напевно, вже тоді воно почало якось впливати на мене. Опісля вкладеної угоди, виходячи з крамниці я підмітив дещо дивне. Мелодія, котра лунала над моєю головою звучала геть по-новому. Саме тому я і глянув вгору. Чи так було насправді, чи мені лишень привиділося, але й сам дзвіночок видозмінився. Танок вели якісь гидомирні створіння — почвари прямісінько з потойбічного світу. Хіба ж коли я заходив до крамниці там не були янголи? Я й досі в цьому певен!               Запитати про цю чудасію не дав мій водій. Його задоволений голос окликнув мене та сповістив –автомобіль вдалося завести. Новина вибила геть все з моєї голови, я поспішно кивнув на прощання Джінхею і щасливий собою подався геть. Та і на цьому "дива" не закінчились.                                           Ми вже підїзджадли до домівки мого товариша, коли я вирішив поцікавитись у водія чи все гаразд з автівкою. Здивований Ламберт повідомив, що ніяких проблем не виявив. Також він сказав, немов уже розповідав мені про це. І я не здивувався цьому, під час поїздки всі мої думки були далеко від того місця, де знаходилося тіло. Трішки пізніше висновки Ламберта підтвердив і майстер мого товариша. Будучи людиною далекою від Бога та забобонів, я лише усміхнувся. Я був готовий з більшою ймовірністю повірити у президентво чорношкірого.                                                             Щодо мого візиту, то я, звісно, не втратив нагоди похизуватися перстнем. Мені ще не доводилось бачити стільки заздрості та цікавості в його очах. Така реакція лише гріла мені душу, що може бути кращим, ніж заздрість іншого колекціонера.               Жартома він пропонував мені чималі гроші за це кільце, але всі розуміють – в жартах завжди є доля правди.                                                                         Увесь день мені доводилось тамувати бажання приміряти цей перстень. Нав'язливі думки не давало змоги насолодитися спілкуванням з товаришем. Я спіймав себе на думці, що хочу залишитись на самоті, але не бажав цим образити свого колегу.                                                            Одразу після мого вечірнього повернення до маєтку, я швидко піднявся сходами до особистого кабінету. Зручно вмостившись у м'якому кріслі, мої руки прилаштували уважисту скриньку на стіл, а вологі від хвилювання пальці швидко розчахнули її. Мерехтіння коштовного каміння заграло перед очима, у світлі настільної лампи рубіни в очницях "ожили". Кільце лякало і захоплювало, манило і застерігало. Воно чарувало, але і викликало дивне відчуття тривоги. Заради цього Влад Цепіш і бажав лихої слави. Навіть багато століть опісля його смерті, я сидів у кріслі та відчував увесь жах його насліддя. На жаль, потяг був сильнішим за мене. Це було щось неконтрольоване. Я й не зрозумів як це сталося... Одна мить і перстень вже вигравав червоним сяйвом на вказівному пальці правиці.       Не відчувши ніяких змін моя тривога зникла. Розмір кільця ідеально підійшов, було навіть дещо шкода повертати його до скриньки. Подумки я вже шукав йому місце серед власної колекції. Безсумнівну, воно повинно було зайняти місце серед найцінніших здобутків.
Я Підвівся, підійшов до шафи та торкнувся книги на п'ятій полиці — "Некрономікон - правда чи вигадка".
Порипуючи шафа від'їхала вбік, і я увійшов до свого особистого Едему. Кімнату наповнювали найрізноманітніші речі. Від монет та марок, до картин і зброї. І все ж ніщо б не зрівнялося з улюбленим перестнем Влада Цепіша. Не пам'ятаю скільки часу я там провів, відволік мене лише стукіт у двері. Це була старенька ірландка Берта Гадсон. Вона повідомила про вечерю.                           Переодягнувшись, мої ноги неохоче потягли мене до вітальні. Великий, накритий шовковою скатертиною стіл стояв посеред просторої вітальні. Страви на ньому парували та приємного збуджували рецептори, а тіні людей за прямокутним столом, набувши химерного вигляду, погойдувалися в такт полум'ю на свічках позолоченого свічника.                                                 Не знаю чому я запровадив спільні вечері... Вечері, де ми ділилися новинами та думками. Можливо, тому, що мені за 40, а я й досі не маю дружини та дітей. Скоріш за все так і є, але у мене все ж була сім'я. Без сумніву, за всі ці роки саме персонал став для мене справжньою родиною.                         Я з усіма привітався, сів у голові стола, як це завжди і бувало. Решта почала молитву, і хоч я був далеко не віруючим, – також подякував Богу за їжу, що робив виключно з-за поваги до похилої Берти Гадсон.
Так, як це був вечір п'ятниці, водій знову відпросився на вихідні до Манчестеру, навідати хвору мати. Решта персоналу жила зі мною у маєтку протягом усього тижня.                        Жіночка середніх літ – Гільда Гопкінсон завідувала кухнею, а раніше згадана Берта Гадсон разом з Ізольдою — молодою імігранткою зі Східної Європи. — працювали покоївками. У неділю їх змінювала інша частина персоналу. Гарольд Хепберн — вічний дворецький ще працювавший при моїх живих батьках. — був винятком. Його дім був саме тут, а сам він став мені другим батьком. Хтось скаже: Гарольд — звичайний старий безхатько, п'явка, котра смокче чужу кров. Це не так. Я особисто (і не раз) пропонував йому маленький чепурний котедж неподалік моря, пожиттєве утримання та решту благ, але він завжди відмовлявся.
Після, як завжди, смачної вечері, всі розійшлися по своїх кімнатах, а Ламберт виїхав до Манчестеру. Тієї ночі я ледь заснув, мої думки все не покидало прокляте кільце. Зрештою, за годину я таки поринув у неспокійний сон. Суцільна мішанина незрозумілих сцен змінювала одна одну. І ось я раптом опиняюсь посеред відкритого поля. Сотні, тисячі тіл насаджених на кілки вояк заполонили місцевість. На обличчях кожного з них читався жах. Кров з їх тіл капала, стікала, наповнювала відра, які стояли під мерцями. Мої очі почали шукати порятунку, залітали довкола, як та муха у кімнаті. Так я і зустрів його. Єдину живу душу серед жахливого лісу з людських тіл. Він тримав у руці шматок хліба, з задоволенням споглядаючи як кров покидала бездиханні тіла бідолаг.
Темне довге волосся спадало йому на плечі, пишні вуса та густі, зведені до орлиного носу брови підкреслювали природну грізність. Я одразу впізнав цю особистість. Дивно, як написані портрети, що не претендували на реалізм, все ж ідеально передали зовнішність цієї історичної постаті. Це був він — Дракула. Я не міг повірити побаченому, просто стояв і дивився затамувавши подих. Я боявся дихати. Боявся, що він почує моє злякане сопіння. А ще був певен, минула вічність переш, ніж він занурив шматень хліба до дерев'яного відра з кров'ю, після чого закинув його рота. Затим, він поглянув прямісінько на мене та гучно розсміявся, простягаючи мені інший шмат просоченого кров'ю хліба. Я хотів бігти, тікати, але через цей пронизуючий душу сміх, міг лише кволо задкувати. Тоді він сказав...зашепотів мені просто на вухо, наче був зовсім поруч, хоч був за десяток метрів від мене. Його крижаний голос насолоджувався моїм безсиллям. 
"Настав час платити"
Я закричав, але жодного звуку не вирвалося з моїх безсилих вуст. Картинки знову замерехтіли та зупинилися. Тепер я сидів за довгим різьбленим столом. Біля кожного місця стояли порожні срібні тарелі, позолочені столові прибори та витончені келихи наповнені вином.
Неочікувано для самого себе я відчув як мене наповнює лють. Після чого великі дубові двері з вирізьбленими на них драконами, розчахнулися. Зала почала заповнюватися зляканими та брудними людьми в супроводі варти.
Кожне сказане слово в'їлося в мою пам'ять, вчепилося своїми маленькими павучими лапками і не бажає відступити до тіні. Мої вуста промовляли чужим мені голосом: 
Ви провинилися, але я проявлю милість, бо я справедливий правитель. Однак, лише половину з вас очікує прощення. Хто вважає, що він вартий останнього шансу?
Десятки рук та голосів струснули приміщення, енсалада* з благань відлунювала від стін, прагнула вибити високі вікна зали.
Я ніби тільки цього і очікував. Вуста викривилися у безконтрольній посмішці, а голос повів:
Я вам допоможу. 
Оповита перстнями лівиця — серед яких я впізнав і "власний" — легковажно розітнула повітря. Леза замиготіли перед очима, заливаючи залу кров'ю, наповнюючи її стогонами впереміш зі слабкими благаннями.
Невже це міг бути я!? Ні! Я був просто запертий у цій людини... Глибоко всередині я відчував неймовірний жах, але водночас з цим неймовірне задоволення, яке було головним у цьому тілі. Наступні слова я не просто пам'ятаю, я відчуваю власну провину за них, хоч, здається мені, навряд міг хоч щось зробити. 
"Не дякуйте, вас вибрала доля. Ви не їли кілька днів, пили власну сечу, ночували на холодній підлозі, вас тортували. Від вас смердить помиями. Тепер це в минулому – ви прощені, час попоїсти свіжини. Потрібно лише випатрати та приготувати тих,  до кого доля не була такою люб'язною".
На цих жахливих словах мене висмикнуло з тіла та понесло геть. Я ще встиг побачити як тіла вбитих потягли до бічних дверей, залишаючи при цьому на білому камені доріжку з їхньої ж крові.
Я прокинувся посеред ночі, сполотнілий та нажаханий. Просто сидів у ліжку витріщаючись на власну лівицю. Перстень був на моєму пальцеві, виблискував у темряві своїми  зловісними, червоними очиськами. Ніби цього було недостатньо, з під ліжка, з-за стін, звідусіль зачулися голоси. Вони без зупину завивали і стонали: 
Вони провинились, вони провинились...
Я не розумію природу усього цього, але немов зараз пам'ятаю, що рвучко підірвавшись з вологого від поту ліжка, зірвав запони, розчахнув вікно і пожбурнув кільце подалі від дому. Рубінові очі зловісно вигравали у блідому світлі місяця, а за кілька секунд зникли у лісовому пологі** неподалік будинку.                                                                             До ранку я так і не заплющив очей, бажав лише одного побачити світло, відчути дотик вранішнього сонця. Коли перші промені все ж освітили кімнату, мої ноги одразу понесли мене в коридор та далі до спочивальні фамільяра. Двері до його кімнати були прочинені і моїм тілом одразу пробігло незрозуміле відчуття лиха. Увійшовши досередини я приготувався до найгіршого, проте ліжко виявилось порожнім. Сама кімната виглядала дещо неоковирно. Гарольд часто прокидався ще вдосвіта, але ніколи в житті в його кімнаті не було такого безладу. Він був людиною порядку. За щось подібне в моєму кабінеті, він єдиний мав хоробрость зробити мені зауваження. Теж саме було і в решті кімнат.                                                         Я побував в кожному куточку маєтка та його околицях. Був скрізь, окрім єдиного місця. Я не розумів чому, однак щось мене відштовхувало від нього. Я переконував себе, що там їх бути не може, але все ж наважився увійти досередини морозильної кімнати у підвалі будинку. Те, що постало перед моїми очима шокувало мене. Я знову не міг ворухнутися, здавалося забув як потрібно дихати. З цілковитим несприйняттям дійсності я спостерігав на картину власної колекції. На крюках для свинячих туш, звисало троє тіл. Очі їх були, немов зроблені зі скла, а голови звисали з застиглим виразом страху на блідих обличчях. Їх тіла здавалися висушеними, бездушними театральними ляльками, а ще...                                  Не в змозі більше споглядати на цю сцену з фільмів жахів, я насилу відвів погляд. В голові паморочилось, а думки невтомно вирували. Я присів на долівку, силкуючись не виблювати. Мій мозок відмовлявся сприймати побачене. Відра наповнені кров'ю під тілами близьких мені людей та шматень хліба поруч. Надкушений... просочений кров'ю...                                                                          Далі настала благоговійна темрява забуття.
Прийшов до тями я від шепоту, тихого, але пронизливого: 
"Ти це я, а я це ти — ми одне ціле."
Від цих слів мене заполонив відчай — я знову відчув ніжні окови перстня. Як я надалі не намагався від нього позбавитись — він завжди повертався...
Чим далі, тим важче йому противитись. Тим більше провалів у пам'яті стається... І все частіше втрачається контроль...                                                   Все, що я зміг — вберегти водія та решту персоналу, звільнивши їх без жодного пояснення. Гадаю, чималі гроші змусять їх не задаватися питаннями. Так і буде... В них (на відміну від мене) є справжні сім'ї, чому б їм перейматися мною? Та що далі? Я не можу пробачити собі того, що зробив... Я  міг врятувати хоча б Гарольда... Змусити його піти на пенсію! Бо ж насправді я завжди був задоволеним його рішенню залишитись. Я егоїст... (Далі кілька плям від чорнила, а текст, схоже, написаний іншим днем).                                                                 Незабаром сім'ї вбитих почнуть щось підозрювати. Що мені робити?                                                      (Знову кілька плям, літери стають все більш  недбалими).                                                                       Я завжди вважав свою колекцію  — найголовнішим, але зараз готовий віддати усе, щоб повернути час назад... та чи це можливо? 
Колекціонер став колекцією – це моя правда, але ніяк не виправдання. Повірте, я хотів, гадав Дженхей все виправить, але крамниця зникла. Я збожеволів?                                                               (Щось нерозбірливе) цей голос... він в моїй голові, він не шепоче, він кричить, вимагає нових жертв для колекції! Неможливо терпіти! Я не витримаю цього!                                                                          (Знову нерозбірливо) сьогодні відправлю гроші сім'ям вмерлих... (нерозбірливо) який я жалюгідний, намагаюсь відкупитися грішми... Це не покаяння, і я розумію. Саме тому я пишу цього листа, маю надію, що дописавши залишусь собою, щоб покінчити з цим раз і на завжди... 
(Наступні слова написані поспіхом та ледь зрозумілі) 
О ні, знову цей голос, він знову в моїй голові..!