№34

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

 Я приходжу тихо, коли тіні починають сягати стін, коли дихання стає рідкісним і ламким. Я — це шепіт серед тиші, тінь серед ночі. Моя робота — слухати та чекати, коли слова більше не потрібні, коли мовчання кричить голосніше за все.

 Часом мене впізнають — у сліпучій білості простирадла, у скрипучих кроках медсестри, що виходить із темної кімнати. Інколи я приховую себе в скрипучих дерев'яних сходах старого дому або в раптовому холоді, який пробігає кімнатою, наче непроханий гість. Але цього разу я — лише тінь на краю її ліжка, яка ледь торкається краєчка її сну.

 Вона спить, не знаючи, що я тут, що мої пальці вже торкнулися її волосся. Уві сні вона бачить його — його усмішку, його очі, що дивляться на неї так, як він робив колись. Їй здається, що це звичайна ніч, а ранок прийде за планом. Але я знаю краще. Я бачив, як світанок не приходив до тих, хто чекав його найбільше.

 Я чую, як вона дихає, як її груди піднімаються і опускаються, як залишки життя обережно спливають з неї, як останні річкові хвилі тікають до моря. Я тримаю її за руку, легше, ніж дим, і кожне моє торкання — це ще одна згасла зірка, що тихо зникає в чорному небі.

 Вона кличе його ім'я у сні, шепоче, ніби він тут, ніби її крик може дійти до нього через роки і порожнечу. Але я знаю, що він пішов раніше, що її голос більше не знайде його в темряві. Її слова тільки відлунюють у цій кімнаті, тоне у стінах, мовби й не було.

 Вона не знає, що я тримаю в руках її спогади, складені з напівзабутих речей — відлуння музики, обірваний сміх, слід його пальців на склі. Вона не бачить, як я збираю це все, обережно, як археолог, що витягує крихкі кістки з тисячолітнього пилу. Її життя, її пам’ять — все це розсипається, і я зберу їх у своїй долоні, мов осіннє листя.

 Я забираю її повільно, бо не можу дозволити, щоб вона просто зникла. Я зберу її сни, я заберу її слова, її дотики, і коли останній з них буде в моїй руці, я піду. Мене не бачать і не чують, але коли я закінчу, вона піде зі мною, назавжди залишивши свої мрії на краю цього світу.

 Тоді, можливо, він її побачить, десь там, за порогом, де я залишаю їхні тіні.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~