№18

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

[Запис у щоденнику]
20 травня
 Сьогодні він був тут. Сидів у своєму кріслі, усміхався, як завжди, але тепер ця усмішка була зовсім іншою, ніби належала комусь, хто лише тимчасово серед нас. Я намагалася всміхатися у відповідь, але щось в грудях стискалося. "Не хвилюйся, все буде добре", — сказав він, а я лише кивнула. Я не знала, що сказати. Я нічого не могла сказати.

[Лист до батьків]
Дорогі мамо і тату,
 Прошу, пробачте, що я пишу це у листі, але я більше не можу мовчати. Його більше не буде з нами. Лікарі сказали, що дні полічені, що ми повинні готуватися до найгіршого. Я не знаю, як це пережити, як змиритися з тим, що він просто зникне. Мені так страшно, що я навіть не можу пояснити вам. Я почуваюся, наче частина мене теж вмирає разом із ним.

З любов'ю, Олена.

[Уривок розмови]
— Ти пам'ятаєш нашу першу зустріч? — запитав він, дивлячись кудись у вікно.
— Звичайно, пам'ятаю, — відповіла я, намагаючись приховати сльози.
— Ти була така смішна тоді, весь час хвилювалася, що спізнишся.
— А ти стояв під дощем і чекав на мене, мокрий з голови до п’ят.
Він посміхнувся, закрив очі. Я відчувала, що ці спогади для нього були останнім теплом, якому він довірився.

[Згадка]
 Минулого літа ми з ним поїхали на море. Він стояв на березі, його очі сяяли, коли він дивився на горизонт. "Завжди хотів зустріти тут світанок, — сказав він тоді. — Це як життя: темрява йде, а світло приходить". Я тримала його за руку, тоді навіть не уявляючи, що цей момент стане таким болючим спогадом. Тепер цей світанок для мене назавжди залишиться нашою останньою мрією.

[Ще один запис у щоденнику]
3 червня
 Кімната порожня. Крісла немає. Ліжко, на якому він спав, тепер застелене, і ця тиша, така пронизлива, що мені хочеться кричати. Я так звикла чути його голос, бачити його усмішку. А тепер — пустка. Він завжди казав, що я сильна, що справлюся з усім. Але як справитися з тим, що серце рветься на частини?

[Прощальний лист]
Моя Олено,
 Якщо ти читаєш це, то мене вже немає поруч. Не сумуй, люба. Я не хотів, щоб ти бачила, як я йду. Ти була для мене світлом у темряві, надією, яка змушувала жити, коли все здавалося неможливим. Знай, що я завжди поруч, навіть коли мене більше немає. Кожен раз, коли ти дивишся на зорі, пам'ятай, що я дивлюся на них разом із тобою.

Люблю тебе. Твій навіки, Андрій.

[Післямова у щоденнику]
10 червня
 Я знайшла його лист. Це як ніж в серце, як вічний біль. Його більше немає, а я залишилася тут, з його словами, з його спогадами. Тепер він лише відлуння, лише лист на пожовклому папері. Але, напевно, так і повинно бути. Мабуть, я маю жити далі, як він хотів. Може, я й знайду у собі сили. Колись.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~