№22

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 Я стою на пероні, чекаючи на потяг. Тут багато людей, але всі мовчать. Всі вони тримають у руках якісь речі — хтось м'яку іграшку, хтось пожовклу фотографію, хтось стару записку. Я дивлюся на свої руки й бачу, що й сам тримаю щось — зім'яту квитанцію без дати і часу. Що це? Я не пам'ятаю, як вона тут опинилася.

 Раптом до мене підходить провідник. Його обличчя приховане капелюхом, а на грудях висить табличка з написом "Час". Він простягає руку і каже:

— Твій потяг уже прибув. Ти готовий?

 Я відчуваю, як тривога піднімається в мені. Що за потяг? Куди він прямує? І раптом я усвідомлюю, що не пам’ятаю, навіщо я тут, кого я шукаю.

— Чи зустріну я там... її? — питаю, сам не знаючи, про кого йдеться.

Провідник злегка схиляє голову і каже:

— Можливо, так. А може, ні. Вона могла вже поїхати іншим потягом. Багато хто не встигає попрощатися. Залишили лише квитанції — ось такі, як у тебе в руках.

 Я дивлюся на зім'яту квитанцію й розумію, що вона ніколи не приведе мене до неї. Я не знаю, що означає цей клаптик паперу, і все ж він здається важливим. Мені здається, що якщо я піду на цей потяг, то залишу тут щось важливе. Я дивлюся на провідника, намагаючись знайти відповіді в його обличчі, але він просто стоїть і мовчить.

— А якщо я не поїду? — питаю я.

Провідник трохи відходить убік, наче роздивляється мене, потім знизує плечима.

— Тоді чекатимеш тут, поки не зрозумієш, кого ти загубив. Час зупиняється тільки для тих, хто загубив когось важливого, — каже він, і я відчуваю, як слова проникають у мою душу.

 Я залишаюся на пероні, дивлячись на потяг, що повільно від'їжджає. Інші пасажири вже сіли, кожен із них так само з квитанцією в руках. Я не знаю, чого чекаю, але відчуваю, що якщо піду, то залишу ту частину себе, яка досі тримається за щось важливе, за когось, кого я, можливо, навіть не пам'ятаю.

 Наступний потяг прибуває через кілька хвилин. Із нього виходить жінка з порожнім поглядом, у руках вона тримає білу квитанцію, схожу на мою. Я не знаю, хто вона, але вона дивиться на мене, наче впізнає. На мить мені здається, що це вона, та сама людина, яку я шукав, але, коли вона проходить повз, я розумію, що помилився.

 Я залишаюся на пероні, відчуваючи, як потяги приходять і від'їжджають, як пасажири заходять і виходять, кожен зі своїми квитанціями. І я розумію, що так і залишуся тут, чекаючи. Чекаючи на когось, чиє обличчя я не пам'ятаю, на ім'я якого забув, але чия відсутність залишає у мені порожнечу, яка ніколи не зникне.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧