№21

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 Я прокинувся в кімнаті без вікон. Вона була порожньою, тільки стіни — білі, як безкрайня порожнеча, що тиснула з усіх боків. Я не пам'ятав, як сюди потрапив, не пам'ятав навіть свого імені. Єдине, що я відчував — це непереборне бажання знайти когось, кого я втратив. Я не знав, хто це був, але знав, що ця людина була мені важлива. Ця відсутність була нестерпною, мов порожнеча в душі, яка не могла нічим заповнитися.

 Раптом двері, яких я навіть не помітив раніше, тихо відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік у білому халаті. На грудях у нього висіла табличка з написом: "Адміністратор". Я швидко підійшов до нього і запитав:

— Вибачте, але де я? Як сюди потрапив? Я шукаю когось... когось дуже важливого...

 Адміністратор лише усміхнувся і кивнув.

— Вітаємо вас у Центрі втраченої надії, — сказав він, ніби це було щось цілком звичне. — Вам треба пройти до зали очікування.

 Не залишивши вибору, він провів мене коридорами, схожими на лабіринт. Кожна стіна тут виглядала однаково, ніби я ходив колами. Нарешті ми опинилися у великій залі. Там було повно людей, які просто сиділи, мовчали, і дивилися в порожнечу.

— Це місце, де люди чекають на тих, кого втратили, — пояснив Адміністратор. — Кожен тут чекає на когось важливого. Вони вже й не пам'ятають, на кого саме, але чекають. І так буде, поки не настане день, коли їх відпустять.

— Але я не хочу чекати! — вигукнув я, відчуваючи, як паніка охоплює мене. — Я маю знайти її. Мені потрібно знати, що з нею, побачити її!

Адміністратор лише співчутливо зітхнув.

— У нас є правила, — відповів він, — ніхто не може просто так піти. Ви маєте залишатися, поки не зрозумієте сенс втрати.

— Але що це за сенс? — запитав я, не розуміючи абсурдності його слів. — Як може бути сенс у втраті?

Він кивнув, дивлячись на мене своїми безбарвними очима, які не відображали нічого.

— Ось саме це питання і є тим, що тримає вас тут, — сказав він. — Коли знайдете відповідь, зможете піти.

 Залишившись у залі, я дивився на обличчя інших. Вони здавалися мені такими знайомими і водночас чужими. Я відчував біль, що з’їдав мене зсередини. І саме цей біль був єдиною ниточкою, що пов’язувала мене з тим, кого я втратив. З кожним днем це відчуття зникало, спогади розпадалися на дрібні уламки, і я вже не знав, чого чекаю. Я тільки сидів серед інших, втративши надію на те, що знайду того, кого шукав.

І ось одного дня я зрозумів: я вже не пам'ятаю, кого шукаю.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧