№26

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 

 Я дивлюся на порожнє ліжко і бачу її. Вона сидить, розпустивши волосся, тримаючи в руках книгу. Посміхається. Її сміх тихий, але він наповнює кімнату, як музика. Я простягаю руку, щоб доторкнутися до її плеча, але натомість торкаюся холодної порожнечі. І вона зникає. Я моргаю, і реальність змінюється: кімната тиха, її запах уже давно вивітрився, а замість книги на ліжку — складена ковдра, яку ніхто не чіпав місяцями.

 Щоранку я прокидаюся з надією, що вона поруч. Я знаю, що це неможливо, але цей інший світ, де вона ще зі мною, здається таким реальним, таким теплим. Я бачу її в кожній дрібниці: чашці, яку вона залишила на столі, не дочитаній книзі на тумбочці, волосині, що заплуталася в старому светрі. Усе це здається живим, тільки ось... вона більше не дихає.

 Я виходжу на вулицю, і наші місця — парки, кафе, де ми сміялися, — тепер мовчазні. Але у своїй уяві я можу побачити, як ми разом йдемо під руку, як її пальці ніжно стискають мої, як вона зупиняється, щоби вдихнути аромат квітів. І цей момент справжній... поки я знову не прокидаюся в іншій реальності, де все це лише спогади, які болять.

 Я зустрічаю друзів, вони розмовляють зі мною, щось радять, а я киваю, хоча не чую їх. Її образ постійно стоїть переді мною, наче тінь, яку я не можу відпустити. Вона сміється, грайливо дивиться на мене. Але коли я повертаю голову, щоб побачити її очі, нікого немає. І я знову один, в кімнаті, де вже давно не чути її кроків.

 Кожного вечора, перед сном, я сідаю біля вікна і уявляю, як вона повертається додому. Її кроки лунають в коридорі, двері тихо зачиняються, і вона йде до мене. Я знову відчуваю її руку на своїй, чую її теплий голос. Вона обіймає мене, а я обіймаю повітря, бо її більше немає.

 Я не знаю, чи цей світ без неї реальний, чи справжній той, де ми досі разом. Усе змішалося: сни, реальність, її образ і тиша, що заповнила моє життя. Я живу між цими двома світами, не знаючи, як залишитися в одному з них. Бо у першому — біль від відсутності, а в іншому — страх втратити її образ.

 І кожного разу, коли вона зникає, а світ навколо стає порожнім і холодним, я дивлюся на речі, яких вона більше не торкнеться. І кожна з них здається мені найціннішим скарбом, бо це все, що залишилося від неї.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧