№32

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 

 Вона сидить у порожній кімнаті, де тіні довгих вечорів вже стали їй єдиними співрозмовниками. І цей стілець — той самий, на якому він сидів, той самий, що тепер здається просто шматком дерева, і вона боїться до нього доторкнутися, аби не зруйнувати останній слід, який він залишив.

 Цей будинок більше не їхній, він став місцем, де мешкає тільки пам'ять, що блукає коридорами, як привид, який не знає, як знайти спокій. Вона досі бачить його у відблисках сонця на підлозі, у напівзів'ялих квітах, що колись він дарував їй. Вона знає, що його більше немає, але серце відмовляється це прийняти, воно не вміє забувати.

 Іноді їй здається, що чує його кроки за дверима. Вона піднімається, як в тумані, обережно йде до порогу, затамовуючи подих, але, відчинивши двері, бачить лише порожній поріг і довгий слід від місяця, який простягається вдалину. Місяць тихо спостерігає, байдужий, і вона чує, як серце б'ється глухо і болісно, мовби від кожного удару відділяється частина її душі.

 Одного вечора вона знайшла його стару сорочку, яку він носив у їхні перші роки разом. Запах майже зник, але вона пригадує, як він обіймав її, коли був у цій сорочці, як шепотів їй, що буде з нею завжди. Вона притискає тканину до себе, ніби обіймає його, ніби може повернути його до життя.

 Їй здається, що час зупинився. Їй здається, що світ застиг у миті його останнього подиху, що це життя більше ніколи не буде рухатися вперед, бо саме життя залишило її в той день, коли він пішов. Вона згадує, як він шепотів їй, що любов їхня — це вічність, що їхні душі зв'язані так, як не можна розірвати.

 І ось тепер, сидячи на підлозі серед його речей, вона розуміє, що він був правий: вони справді зв'язані. Його відсутність стала її присутністю, його тиша стала її єдиною піснею. Вона не хоче відпускати його, навіть коли біль стає нестерпним, коли сльози ллються рікою, обпікаючи обличчя, бо ця біль — останнє, що її пов'язує з ним.

 Вона заплющує очі й уявляє, що вони знову разом. Її руки торкаються його, вони танцюють під музику, яку може чути тільки вона. Він сміється, а вона плаче, бо знає, що цей танець — лише ілюзія, і що він ніколи більше не триматиме її руку.

 Залишившись одна в темряві, вона шепоче: "Ти обіцяв бути поруч. Ти обіцяв, що ніколи не підеш." І відчуває, як цей шепіт розчиняється в пустоті. Вона чекає відповіді, але її немає.

 Це очікування стає її вічністю, її нескінченною ніччю.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧