№6

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 

 Я старий годинник, із важким маятником і мелодійним дзвоном, який відбиває кожну годину. Вже понад сімдесят років я стою на своєму місці в цьому домі, міряючи час, якому, здається, немає кінця. Але господар, якого я колись бачив юним і рвучким, тепер рухається повільно, а його кроки лунають глухо, наче стихає стара музика.

 Я бачив його дитинство, коли він прибігав з двору, обвітрений і розпалений, з радістю в очах. Він любив слухати, як я відбиваю години, і кожного разу рахував: «Один, два, три…». Ще тоді, в дитинстві, він прагнув знати, скільки часу залишилося до пригод, до казкових історій, які він собі вигадував. Я намагався тягнути секунди, бо знав, як швидко дитинство проходить.

 Коли він виріс, я був поруч на його весіллі. Під моїм дзвоном він, у білому костюмі, тримав за руку свою наречену, і їхні погляди світилися щастям. Я пам’ятаю кожну хвилину того дня, кожен удар мого маятника, який відлічував початок їхнього спільного життя. Час ішов, але здавався таким щасливим, таким безтурботним.

 Згодом у домі з’явилися діти, і я бачив, як він виховував їх, турбувався, як проводжав їх до школи. Час летів, і я був лише спостерігачем, відбиваючи секунди їхнього дорослішання. Ті самі маленькі пальчики, які колись торкалися моїх стрілок, одного дня взяли валізи й пішли у дорослий світ, залишивши порожнечу у великій кімнаті.

 А тепер ми лишилися удвох: я і мій господар. Його погляд порожній, руки старі й зморшкуваті, рухи повільні й обережні. Іноді він підходить до мене, гладить мій корпус і дивиться на стрілки, ніби запитуючи, чи багато часу ще залишилося. Мені так хочеться зупинити свої стрілки, щоб він не відчував, як швидко йде час, але я безсилий. Я просто годинник.

 Одного дня він зупиняє мене. Його пальці дбайливо повертають стрілки назад, ніби намагаються виграти ще кілька хвилин, ніби хоче повернути хоча б один із тих днів, коли я дзвонив для його радощів. Але минуле не повернути, і я стою мовчки, більше не цокаю, більше не дзвоню.

 Тепер у домі тиша. Мене більше не заводять, і мої стрілки застигли назавжди на тому моменті, коли він востаннє торкнувся мене. Я стою тут, старий і мовчазний, як пам'ятник життю, яке пройшло, як безмовний свідок тих митей, що ніколи не повернуться.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧