№1

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 

 Кожного ранку Марія виходила на поріг свого дому і дивилася на вулицю, якою колись ішов її син. Він завжди встигав зупинитися на хвилинку, привітатися, подарувати їй усмішку, таку теплу і рідну, що зігрівала її серце на весь день. Він обіцяв, що скоро повернеться, що все буде добре, і що мати не має чого хвилюватися.

 Але минали дні, потім тижні, а його усмішка так і залишилася в її пам'яті, як сон, як спогад, що ніколи більше не втілиться у життя. Вона ходила до місцевої церкви, молилася за його здоров'я, ставила свічки, але серце відчувало, що він залишився десь далеко, у тій далекій війні, куди вирушив, аби захистити свою землю і свою сім'ю.

 Одного ранку до її дому прийшов лист. Їй навіть не треба було читати, щоб зрозуміти, що її хлопця більше нема. Слова на папері були різкими, офіційними, мовчазними, але кожна літера боліла, як рана. Сусіди заходили, приносили їй їжу, намагалися підтримати, говорили про подвиг її сина, але їй було байдуже до слів. Єдине, що вона хотіла, — це ще раз почути його голос, побачити ту теплу усмішку, відчути його обійми.

 Відтоді щодня вона виходила на поріг, сідала на лавку і дивилася на дорогу. Вона знала, що ніколи більше не побачить його кроків, але її душа ще надіялася, що він повернеться, що все це був страшний сон. Люди проходили повз, кивали їй зі співчуттям, але вона нікого не помічала, бо її світ став порожнім.

 Одного разу, на заході сонця, вона подумала, що побачила тінь, що нагадувала його постать. Вона підвелася, серце забилося швидше, і на мить їй здалося, що він справді йде їй назустріч. Але це був лише вечірній туман, що клубився над дорогою, створюючи ілюзію.

 З того часу Марія виходила на поріг не так часто, але її серце залишалося там, на тій дорозі, чекаючи на нього, як і в перший день.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧